Стуруа Єва, 10 клас, Комунальний заклад "Канівська санаторна школа Черкаської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Шокур Ольга Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого... Раніше ця дата нічим не відрізнялася від звичайних тихих й мирних днів нашого життя. Але 2022 року цей день став для багатьох українців справжнім пеклом. У країні почався хаос. Вибухи, біль, кров, крики... Полиці магазинів стали порожні, бензину не вистачало, а дороги були переповнені людьми, які намагалися втекти від війни.

У той день українці відчули справжній страх за своє життя. Багато хто постраждав і втратив усе, що було. Кожен пройшов свій шлях, і у мене теж є своя історія...

24 лютого, прокинувшись, ще нічого не знаючи, я, як завжди, взяла телефон. Коли я прочитала, що почалася війна, у моїй душі все перевернулося. У голові було мільйон думок. Що буде далі? Це реальність чи сон? Я ніколи подумати не могла, що такий момент в історії нашої країни може бути. Через декілька днів ми були вимушені виїхати в село. Хрещеного мобілізували, батько пішов в ТРО. Багато знайомих пішли добровольцями. У селі ми облаштували стару хату, в якій раніше проживала наша прабабуся, й жили там протягом шести місяців. Сказати що було важко - це нічого не сказати. Нові умови, ситуація в країні, дистанційне навчання, постійні повітряні тривоги, страх за своє життя та перевантаження новинами - зводили з розуму.

Важко навчатися дистанційно, коли в одному будинку 3 дитини, а ще потрібно було допомагати батькам. Також були не найкращі умови для проживання.

У місто їздили раз на тиждень, щоб закупитись продуктами, взяти речі та перевірити квартиру. Але полиці магазинів майже завжди були порожні, ніхто не знав, що нас чекає далі. Тому ми почали садити город, доглядати за ним і вирощувати все необхідне. Було нелегко поєднувати роботу на городі, в хаті та ще й навчатися. Хоч цей період і був важким для всіх нас, але мав свої гарні та радісні моменти. Ці місяці зробили нас дружнішими. Ми більше проводили часу всі разом, грали в спортивні ігри, в настільні, навчилися цінувати один одного.

Час минав, і ми вирішили повернутися до міста. Невдовзі почали ходити до школи, збиратись з друзями, радіти життю.

Ми - тил, і ми маємо бути сильними, ми будемо вчитися, донатити, любити, вірити в наші сили, і , головне, зробимо все, щоб це жахіття ніколи не повторилося. Незважаючи на всі труднощі, які пройшла наша країна, ми віримо в щасливе майбутнє та в нашу перемогу.