Позняк Павло, 11 клас, Ліцей №173 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Болдиревська Галина Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року відбулася неймовірно жахлива для всієї України подія. Росія розпочала повномасштабну війну проти нашої держави, з метою загарбати наші землі та знищити нашу націю. І ось, уже майже тисячу днів, наші захисники мужньо захищають суверенітет нашої держави. За цей час сталося багато різноманітних подій і війна, так чи інакше, торкнулася кожного українця. Тож я вирішив розповісти про мій шлях у цій війні.

Взагалі для багатьох людей війна почалася ще 20 лютого 2014 року і триває вже 10 років, 8 місяців і 14 днів. Багато кому довелося покинути свої домівки та шукати собі новий дім.

Ще до повномасштабної війни я спілкувався з людьми, яким довелося покинути свої домівки. Це був болючий досвід для них. Їм довелося покинути міста, в яких вони прожили все своє життя і в яких жили ще їхні батьки.

Коли почалася повномасштабна війна, я разом із сім’єю перебував у Києві. Спочатку ми сильно хвилювалися за себе. Ми залишалися в Києві, під час повітряних тривог ми ховалися в підвалі нашого будинку. Постійно було чути постріли артилерії. Згодом уночі відбулася сутичка неподалік від станції метро Берестейська, яку ми дуже гарно чули. Заняття в школі звісно припинилися, хоча я встиг відвідати ще декілька уроків дистанційно.

Згодом, нашим мужнім захисникам вдалося звільнити Київщину, Чернігівщину, Житомирщину та Сумщину. Тоді всю Україну і мене в тому числі вразили військові злочини вчинені в Бучі та Ірпені.

Ця подія ще більше підігріла Всеукраїнську ненависть до всього пов’язаного з росією. Росіяни ж продовжили обстрілювати Київ ракетами та дронами. Постійні обстріли, особливо нічні, продовжували тримати нас у напрузі. Восени 2022 року я пішов у 9 клас. Навчання було дистанційне і через постійні тривоги та інші проблеми навчатися стало важче. Так завершився 2022 рік. До 2023 року в моєму ліцеї провели ремонт в укритті і завдяки цьому, почалося очне навчання. Тепер навчатися стало простіше, хоча росіяни продовжували зривати нам уроки своїми обстрілами.

На щастя, я жив у досить спокійному районі Києва, який не сильно зачіпали російські обстріли. Мені також пощастило мати міцний сон, завдяки чому я майже ніколи не прокидався під час нічних обстрілів.

Варто також згадати, що з початком повномасштабної війни українці почали масово відмовлятися від російських джерел інформації і в цілому від усього, що було так чи інакше пов’язане з росією. Що до мене, то я ще до цього намагався всіма доступними способами уникати російських медіа та вживання російської мови. Українці також почали активно допомагати армії. Постійно організовувалися різноманітні збори, люди допомагали усім чим могли. Моя сім’я також приймала в цьому участь.

Багато людей, що мали родичів у росії розірвали будь які зв’язки з ними. Їм також випала нагода побачити, наскільки російська пропаганда промила мізки своїм людям.

Мені та моїй сім’ї теж випала так нагода. Одна наша родичка, українка за походженням, ще колись давно переїхала до росії. Хоча ми і до війни майже не спілкувалися з її початком ми повністю розірвали зв’язки з нею. Через неї нам вдалося побачити руйнівний вплив російської пропаганди, коли людина, яка половину свого життя провела в Україні, вважала дії російської армії абсолютно правильними і свято вірила, що влада в Україні і справді була захоплена фашистами і нацистами.

Ми звісно після цього одразу припинили підтримувати із нею будь який контакт.

Тож таким був мій шлях у цій війні. Поділитися моїм досвідом мене підштовхнула моя вчителька зарубіжної літератури – Болдиревська Галина Олегівна, за що я їй дуже вдячний. Усім українцям варто вірити і підтримувати свою націю, наші збройні сили та усім серцем вірити в перемогу, використовувати будь яку можливість її наближення.