Чикида Мілана, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти "Видертський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищук Тетяна Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Біль.. Страх… Сльози… Страшні емоції, які пережили усі люди в Україні 24 лютого 2022 року. Ранок розгубленості, печалю і горя. Гучний звук повітряної тривоги, пронизував душу наскрізь. Що робити? Куди іти? Невідомо… Розгубленість… На ключ закривалося все: автостанції, магазини, громадські установи. Люди закуповували їжу у великій кількості, набирали достатню кількість води, заряджали усі мобільні пристрої,  щоб бути на зв’язку.

Деякі люди виїжджали за кордон в Польщу, Німеччину та інші країни. Я і моя сім’я залишилися вдома на рідній землі. Переживали за родичів, які були у Києві.

Схід України найбільше відчував на собі слово «війна». Зруйновані життя, розгромлені будинки, втрата рідних, постійний звук сирен – це все відчули наші люди. Не можу уявити, як вони сидять без світла, води, їжі і зв'язку. Найбільший страх для них – це приліт ракет.

Діти втратили своє дитинство. Вони не отримують освіти, не граються з друзями, а ховаються у підвалах.

23 лютого о 18:00 подзвонила староста нашого села і попередила, щоб мій тато був о 08:00 ранку з речами біля військомату. Ми з мамою переживали, плакали і його не відпустили. Та довго це не тривало, на 10 день війни його все-таки забрали. Мама плакала від розпачу, переживала, що з ним буде… Куди нас ховати в разі ворожих пострілів. Дякувати Богу, мій тато не потрапив в саме пекло війни, а стояв на обороні Прикордонного загону нашої області. Він оберігав нас, оберігав наш сон.

Добре пам’ятаю Пасху, коли всі родини за одним столом, а ми ні. І ніби свято - не свято.

Два з половиною місяці минуло його служби, коли тато нарешті прийшов у відпустку. Згадуючи той день, і зараз в мене сльози на очах… Звуки нашої машини на вулиці означало – це мій тато. Ми стрімголов бігли до нього і плакали від радості. Нарешті він вдома… Ті десять днів пройшли, як один день, і знову розлука, знову розпач в очах,  і ми лише з мамою вдома.

Кожен вечір чекаємо дзвінка від татуся. Хоча б почути, що в нього все добре.

Мій тато призивався на службу із п’ятьма односельчанами. На жаль, на сьогодні один із них загинув, один безвісти зниклий, двоє полишили службу по сімейним обставинам і один захищає наші  землі на Сході.

У Волинській області менше пострілів і ракет, хоча, на жаль, найбільше загиблих героїв. Наша область посідає перше місце по кількості вбитих військових.

Я живу у селі Видерта, Камінь-Каширського району. У нашому селі на даний момент уже 10 воїнів повернулися додому «На щиті», та то десяти військових безвісти зниклих. Люди нашого села зустрічали загиблих живим коридором: викладали квіти на дорогу, ставали на коліна, коли везли загиблого вночі, то вмикали ліхтарики на телефонах, також вмикали сумну музику.

Провести героя в останню дорогу – це обов’язок кожного із нас, адже  вони віддали за нас своє життя.

Ми неодноразово проводили благодійні ярмарки, готували концерти і збирали гроші, щоб допомогти військовим. На зібрані кошти купували термоодяг, рукавиці, носки,  донатили. Волонтерами ставали і ми, учні 9 класу. Я разом із друзями допомагали родичам загиблих. Ми допомагали їм у домашній роботі. Гуртом плели сітки, робили військовим свічки, приносили овочі та закрутки.

Наші військові – герої, вони 1000 днів боряться за свободу України. Мрія кожного українця- Перемога!

Ми – діти, які хочуть жити під мирним небом, вільно навчатися, спокійно засинати у ліжках. Не чути звуки повітряної тривоги. Цінуймо кожен прожитий день! Радіймо сходу сонця, тиші навкруги, сміху дітей! Дякуймо військовим за нашу безпеку! Разом – ми сила!