Чіча Анна, учениця 10-А класу
Черкаської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №22
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мельник Тетяна Олегівна

Війна. Моя історія

Усе почалося 24 лютого 2022 року. Напевно, цю дату я пам’ятатиму все своє життя... О 7 годині ранку матуся будить мене зі сльозами. Я не розуміла, що трапилося, злякана сиділа на ліжку. Заходить тато зі словами: «Розпочалася війна». Спочатку не вірилось, що це все правда, я сподівалась на страшний сон або просто дурний жарт. Проте, це була жорстока правда... Страшне слово «війна» увірвалося в кожну оселю. Її холодний подих відчував кожен українець.

Безкрайнє спустошення і пекуча зневіра – дві найсильніші емоції, які, мабуть, відчував кожен з нас у ті дні. У дні, що стали моментом неповернення в історії. Невже це відбувається насправді? Невже всі ми щось втратимо лише через те, що народилися у своїй країні?

Змалечку я слухала від бабусі розповіді про страшні воєнні роки. Як мантру повторювала вона, що це ніколи не повинно статися знову. Я дивувалася, адже війна вже давно минула, лишилася у спогадах, затерлася між сторінками книг. Сьогодні війна, яка триває 623 день - це вже не тексти з підручників історії чи розповіді рідних. Це сюрреалістична реальність, у якій нам доводиться жити, і це жахає.

Ще вчора я була на уроках зі своїм класом і ми ще не знали, як лунають сирени та як спускатись у сховище… Пам’ятаю той останній мирний день, коли я посміхалась, на душі було дуже легко і спокійно, коли ще той клятий агресор не переформатував нашої свідомості… Після занять я пішла на репетицію до актової зали. Це була наша генеральна репетиція, ми готували святкові привітання викладачам з нагоди Міжнародного жіночого дня. На репетиції панувала творча і позитивна атмосфера, але наступний день змінив моє життя, життя моїх близьких, життя всієї України.

Увесь час я підтримувала зв’язок з друзями, ми хвилювалися одне за одного, але мали надію, що з ними все буде добре, ось-ось усе закінчиться. Усі обговорювали почуті новини, намагалися відволікти себе повсякденними справами. Проте все було марно.

Всередині відчувалась порожнеча, ти розумієш, що скоро настануть важкі часи, і зовсім невідомо скільки нам доведеться триматись.

Раніше страшними здавалися дрібниці: якась важка контрольна, розбита чашка, за яку насварить мама, темний під’їзд. А насправді страшно, коли твої рідні одного ранку збираються не на роботу, а на війну. Страшно, коли ти читаєш новини про батальйон, який зазнав утрат на Сході, і розумієш, що це підрозділ твого дядька. І такі події змушують тебе повірити, що це не сон, а реальність.

Мої мрії та думки про майбутнє повністю зруйнувались. Я не знала, що мене чекає завтра, через тиждень, місяць, рік. Кожен день міг виявитися для мене, або близьких мені людей, останнім... Дивлячись у вікно, я спостерігала за іншими людьми, вони мали наляканий та пригнічений вигляд, усе було якесь сіре. Містяни намагались ходити у швидкому темпі, хтось з них намагався бігти, аби менше часу перебувати на вулиці, бо ж не було відомо, які подальші дії зробить ворог. Намагаючись знайти більше інформації про ситуацію в країні, я моніторила новини щохвилини, щогодини і так день за днем, я вперто шукала щось позитивне. Але залишалася реальність: «розбито», «приліт», «загинули», «поранено»….

Атмосфера ставала все сумнішою й депресивною. Моє життя не очікувано змінилось лише за один день. Більше не відчувався оптимізм, сміх від жартів. Напевне тоді я почувала себе морально розбитою, можливо це був страх, але він відчувався зовсім по-іншому. Мені було дуже тривожно на душі, непомітно для себе, я поринула в свої думки, але на землю мене спустила перша тривога. Я чітко пам’ятаю наскільки моторошно це було. Від страху тремтіли ноги, а від переживань неочікувано в мене з’явилась паніка. Тоді був вечір, ще й під час тривоги на вулицях вимкнули світло, що теж додавало тривожності до всієї картини. Яке ж було щастя від почутих слів «Увага, відбій повітряної тривоги».

Непомітно пройшло декілька місяців з першого дня війни, тяжкі думки допомагають відігнати волонтерські клопоти. Треба забрати каремати з пошти, треба забігти у магазин по акційну каву (бо так вийде більше), треба укомплектувати аптечки і не забути про протизастудні, бо вже холодно, ТРЕБА… Маленькі кроки до великої перемоги.

За весь період війни я зрозуміла багато речей, почала мислити зовсім по-іншому, так би мовити, зняла рожеві окуляри й подивилась на реальний світ. Деякі обставини змусили нас переїхати жити в інше місце, тепер я не можу так часто бачитись з друзями, але ми намагаємось тримати зв'язок як і раніше. Часто буває сумно, що між рідними, близькими, друзями тепер відстань, але найголовніше те, що з ними все добре, усі живі.

Безперечно, ця війна залишить найбільший слід у наших дитячих серцях. Ця емоційна напруга, яка «висить у повітрі», неодмінно залишить слід у нашій психіці. На когось ці події вплинули більше, на когось менше, але вони нас точно змінили, змусили швидко подорослішати. Колись ми писали листи Діду Морозу, просили подарунків, зараз пишемо нашим мужнім захисникам, благаючи не втрачати сили, підтримуємо і бажаємо, щоб кожен військовий, медик, волонтер повернулися додому живими, щоб всі повернулися у свої домівки та, звичайно ж, НАШОЇ НАЙШВИДШОЇ ПЕРЕМОГИ.