Міхеєнок Анастасія, учениця 8-А класу
Сумського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 26
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гуніна Альона Сергіївна

ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ

Я – звичайна українська дівчина Анастасія, яка народилася й виросла в мальовничому місті Суми. І це моя історія…

24 лютого 2022 року розділило моє життя на «до» і «після». «До» – це офлайн навчання в школі, цікаві екскурсії, подорожі, власна оселя, батьки поруч, друзі, заняття улюбленим хобі, можливість планувати майбутнє…А «після» настало 24 лютого.

О п’ятій ранку мене розбудили батьки. Від почутого слова «війна» серце болісно стиснулося. На думку відразу прийшли слова прабабусі: «Не дай Бог вам, діти, побачити війну». Страх переповнював кожну мою клітину. Що робити? Як діяти? Паніка… Сльози… Тремтячі руки… Перед очима мати, яка шукає документи, і тато, який пакує найнеобхідніше у валізу. На обличчях розгубленість. Але це лише на декілька хвилин. Батьки зібралися й почали радитись, що робити.

На вайбер прийшло повідомлення від класного керівника: «Діти до школи сьогодні не йдуть. Розпочалося повномасштабне вторгнення на територію нашої держави. Перебувайте у безпеці». А де та безпека?

Уже через декілька годин через місто пішла на Київ величезна колона танків. Серце переповнював страх. Було вирішено на деякий час переїхати з власної квартири до маминої подруги в приватний сектор, бо там був гарний підвал.

Уже не згадаю, скільки ночей ми там провели. Найстрашніше було чути, як над будинком пролітає ворожий літак, а потім лунають такі вибухи, від яких трясеться земля. Ніч на 7 березня 2022 не забуду ніколи: авіабомбою було знищено цілу вулицю Червоної Калини. Тоді загинуло чотирнадцять осіб, четверо з них – діти.

Багато ночей поспіль наше місто обстрілювали градами та ракетами. Війна назавжди забрала відчуття безпеки та спокою у мене та моєї родини. Зараз я реагую на кожен підозрілий звук. Інколи почуття тривоги просто паралізовує.

Під час окупації Сумської області в магазинах не було продуктів і найнеобхідніших засобів гігієни. В аптеки стояли кілометрові черги. А в цей час лунали постійні повітряні тривоги та вибухи, від яких мурахи бігли по шкірі.

На початку березня 2022 року тато пішов воювати. Спочатку боронив наше місто, а після деокупації області опинився на Запорізькому напрямку. Ми з мамою щохвилини чекаємо дзвінка від нього, а коли він не лунає – боїмося найстрашнішого…

Війна показала, як я сумую за школою, учителями та однокласниками. Уже другий рік поспіль ми навчаємось онлайн. Дуже хочеться повернутися до рідного класу!

Але, незважаючи ні на що, ми не опустили руки. Зараз кожен воює на своєму фронті. Наша школа постійно займається волонтерством. Моя мама щовихідних готує їжу для захисників Сумської області. Я з подругами ходжу плести сітки для воїнів ЗСУ, ми також виготовляємо окопні свічки, обереги, в’яжемо шкарпетки.

Я вірю, що війна скоро закінчиться нашою перемогою. Дружини дочекаються своїх чоловіків, діти – батьків, матері – синів та дочок. Маю надію, що більше жодна дитина в Україні ніколи не почує страшне слово «війна», і моя історія не повториться. Слава Україні!