Доброчинський Іван, група Т-12, Відокремлений структурний підрозділ «Рівненський автотранспортний фаховий коледж НУВГП»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романуха Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, на мою думку, - це не лише битва на фронті, це також боротьба внутрішня, боротьба в серцях людей. За 1000 днів я пройшов доволі непростий шлях у своїх відчуттях. Пам'ятаю  перший день війни. Я просинаюсь і, зі слів мого брата, дізнаюся, що по Україні лунають сильні вибухи. 

Спочатку я був здивований та подумав, що це сон, Але, на жаль, це виявилося гіркою правдою.

Що саме найбільш здивувало, то це те, що телевізор, який раніше не показував телеканали, почав їх відображати. Я подумав, що це містика. А після цього я визирнув у вікно і помітив, що на дорозі почались великі затори . Раніше я їх бачив лише при ДТП.

Згодом з’явилася офіційно підтверджена інформація, що на нас напали росіяни. Моя свідомість відмовлялася в це вірити. Яка для того має бути причина? 

В той день мої батьки залишились вдома. Я теж не пішов в ліцей, бо навчання на деякий час відмінили. В ті важкі моменти я не знав чим зайнятись, розумів, що маю допомагати, маю бути корисним. І все ж таки думка, що це лише сон, не покидала мене. Йшов п’ятий чи шостий день війни. Почала ширитись інформація  про мітки, які допомагають противнику знайти цілі, по яких стріляти. Я рішуче побіг шукати ці мітки, які до цього бачив. Вони завжди потрапляли  мені на очі.

Я почав їх зафарбовувати. Це було вдало. А через деякий час мама розповіла, що побачила великий вибух вишки. Це було влучання російської ракети.

Мій батько пішов в територіальну оборону, почав робити блокпости. I я побачив наскільки українці хочуть жити і відстоювати напад росіян. Але також я помітив зрадників та боягузів. Ця війна показала справжнє обличчя кожного. В перші дні повномасштабного вторгнення люди почали скуповувати все, що було в магазинах. Вони буквально змітали з полиць продукти. Батько казав, що це лише марна трата нервів та фінансів. І ці слова згодом підтвердились. Багато людей вирішило виїзджати з країни. Їх кількість все збільшувалась і збільшувалась на кордоні з Польщею.

Згодом ми вийшли на очне навчання. Коли лунає повітряна тривога, ми спускаємось у сховища, в яких досить складно знаходитись, бо велика кількість людей. Інколи бракує кисню і важко дихати.

Йшов другий рік війни… Мого сусіда забрали на фронт.  Через два з половиною  місяці його батькам повідомили, що він зник безвісти. Я в цей момент зрозумів, наскільки тяжко та боляче батькам, які втрачають своїх синів. Цей час був і продовжує залишатися  дуже важким. Та я все-таки знаходжу плюси, щоб не падати духом. Мій шлях, як і кожного з нас, - це шлях надії, сили та любові до Батьківщини.

Я впевнений, що наш народ переможе, здолаємо всі ці перешкоди, чого б нам це не коштувало. Ми зможемо створити краще життя для нас і майбутніх поколінь!