Загайнова Зоряна, Черняхівський ліцей №1, Житомирська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Григорчук Н.А.

"1000 днів війни. Мій шлях"

Це був звичайний ранок. Я прокинулася від звуків, що линули з вулиці, але спочатку не звернула на них уваги. Мама тихо відчинила двері моєї кімнати. В її очах було щось між сумом та тривогою, щось таке, чого я ніколи не бачила раніше. «Ти сьогодні не йдеш в школу. Почалася війна», — сказала вона чужим голосом. Ці слова, мов грім серед ясного неба, розбили моє звичне життя на тисячі уламків. Війна… Те, що здавалось далеким і неможливим, стало нашою реальністю. Кожен українець відчув, що життя не буде таким, як раніше.

З перших днів мій батько пішов добровольцем служити в армію. Нам було страшенно важко відпускати його в обійми небезпеки, але він свідомо вирішив, що так буде краще, і вчинив, як справжній чоловік.

Одного дня ракета прилетіла в наше містечко. Вибух був таким сильним, що затремтіли стіни. Через вікно я бачила, як небо палає жовтогарячим сяйвом. Тоді ми вирішили виїхати на захід України, де живуть наші родичі. Там ми знайшли тимчасовий притулок від постійних обстрілів і небезпек. Ми залишили рідне містечко, наповнене спогадами про щасливі дні, і вирушили в найменше місто України, що знаходиться у Волинській області.

Складалося відчуття, що мешканці живуть, не знаючи війни. Вони були дуже добрими до нас.

По поверненню додому ми почали звикати до звуків сирен та новин про обстріли. Я продовжила ходити до школи та здобувати освіту. Шкільні будні вже не були такими безтурботними, адже майже кожного дня під час уроків нас сповіщали про тривогу. Замість звичного шкільного дзвоника ми чуємо одразу три та негайно покидаємо приміщення. Уроки доводиться проводити в укритті. Але навіть у цих умовах ми намагаємося вчитися та підтримувати одне одного.

Величезна кількість наших односельчан зараз живуть за кордоном, проте в нас ніколи не виникало думки виїхати з України.

Бо хто, як не ми, має залишатися тут і допомагати своїй землі? Важливо підтримувати військових, донатити на ЗСУ, брати участь у волонтерських ініціативах. Кожен внесок важливий.

Війна змусила мене побачити світ по-іншому. Я навчилася жити з новими реаліями, знаходячи в собі внутрішню стійкість, що лише зростала з кожним випробуванням. Наш народ став сильнішим, тому що єдиним вибором є перемога. Ми підтримуємо один одного, тому досі залишаємося незламними. Своїми руками робимо неоціненний внесок у майбутнє нашої країни.

Невдовзі відбудеться важлива подорож до Польщі, де я матиму честь представити Україну та її історію.

Це можливість розповісти світу про нашу країну, її традиції, мистецтво та ті випробування, які ми переживаємо в умовах війни. Під час цієї поїздки я хочу розповісти не лише про горе й біль, а й про незламність нашого народу. Українці не скорилися, і ніколи не скоряться, бо ми єдині та сильні. Я планую поділитися страшною правдою війни з польською аудиторією. Вони мають знати про наших героїв-військових, які щодня ризикують своїм життям заради майбутнього України, волонтерів, які віддають усі свої сили на підтримку людям. Також про тих, хто своєю працею наближає перемогу.

Гортаю сторінки календаря. І сама собі не вірю, що минуло тисяча днів від початку війни.

Невже людина може витримати стільки? Часом, згадуючи мирні часи, нам здається, що життя було зовсім іншим. Такі безтурботні миті, наповнені планів, мрій та життєвих цілей. Але саме ці спогади підтримують нас, даючи нам сили боротися.

Війна навчила нас цінувати кожну мить, кожне слово близьких, кожен день, проведений у спокої.

Наш народ не боїться боротися за майбутнє. Я часто думаю про те, як змінилися ми всі, щодня ведучи свою власну боротьбу. Битву з внутрішніми страхами, сумнівами, залишаючись людьми серед хаосу, який нам приносить війна. Кожен день я відчуваю відповідальність за те, щоб підтримувати нашу країну. І коли ми здобудемо перемогу спільними зусиллями, я з гордістю скажу: «Я була тут. Я залишилася вдома».