Тимків Василина Петрівна, Апостолівський ліцей №4, учитель

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна змінила моє життя повністю. Перші дні були наповнені страхом, відчаєм, нерозумінням того, що відбувається. Я пам'ятаю вокзали у моєму місті і в Кривому Розі, переповнені людьми, які намагалися виїхати хоч кудись. У всіх цих людей в голові крутилося одне: "Куди? І що буде далі?" Пам'ятаю телефонний дзвінок від моїх дітей з Бучі: "Мамо, у нас пекло! Молися!"

І далі — неначе провали в пам'яті, тяжкий пекучий час чекання на дзвінок і одне запитання: "Діти, де ви?" І німий розпач, і крик душі.

А війна і далі незваною гостею "тихо" підкрадалася до наших осель. Мертвими кроками сунулася вона по моїй рідній землі, відбираючи у нас щасливе життя і залишаючи за собою тільки смерть і руйнування. За цей проміжок часу я змогла переглянути свої принципи, зрозуміти сенс життя. І той страх, який зародився в мені під час війни, не можна порівняти зі звичайним страхом.

Цей страх накриває раптово, паралізує не тільки тіло, а й душу. Він — як пітьма, що огортає тебе, і ти не бачиш виходу з неї.

Як часто я згадую своїх батьків, які служили в УПА — мама була зв'язковою. Як боляче, що вони заплатили так дорого за омріяну волю для України: десять років тюрми, п’ять — поселення на чужій землі і неможливість повернутися в рідний край. Інколи закрадається думка: "Як добре, що вони не бачать, що зараз переживає їхня Україна." Бо їхні люблячі серця не змогли б витримати пекучого болю від безсилля і безнадії.

І ці 1000 днів — це не просто трагічний розділ нашої історії, це випробування, які ми, українці, маємо пройти.

Це дуже важливий урок для кожного з нас, це усвідомлення істинної вартості свободи. Це можливість об'єднатися, щоб підтримувати одне одного.

Дякую Богові і нашим героїчним воїнам за кожен день мого життя. Сьогодні я ціную життя і безпеку набагато більше. Дуже сумую, коли дізнаюся про загибель наших захисників. Вони вже ніколи не побачать своїх рідних, близьких. Хоча, можливо, там, у вічності, вони зустрінуться і радісно впадуть в обійми.

І що найкраще закарбувалося у моїй свідомості — так це те, що ми всі віримо в нашу перемогу.

І ми маємо найсильнішу зброю у світі — це неймовірна любов до рідної землі. Як я пишаюся, що я — українка, частинка цієї гордої нескореної нації! Вірю: наша зранена, спаплюжена ворогом країна підніметься з руїн, воскресне для щасливого життя.