Ляхова Марина, вчитель, Фаховий мистецький коледж Луганської державної академії культури і мистецтв 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Біль. Страх.

Який, кривавий вечір. Жах.

Сидимо в погрібі з дітьми,

І їсти вже не хочеться мені.

Близькі тут поруч,

Сльози на очах,

Тремтіння рук,

І посмішки немає на вустах.

Ревіння танків, вистріл. Бах!

Нема зв’язку і світло зникло…

Дитячий крик, виття собак.

О, як пронизує цей страх.

О! Чуємо вони в дворі.

Ламають двері, біганина.

А ми сидим, немов німі.

Невже закінчилась вже наша днина?

Як їх багато, стукіт, крик.

Виносять все добро нажите.

Та будьте прокляті ви всі!

Залиште в спокої, ми хочем ЖИТИ!

Ніколи не забуду я той день,

Коли до нас зайшли прокляті орки.

Руйнація житла та доль людей.

І прапор вже затоптаний в болоті.

Скрізь: горе, плач, ридання, каяття.

Це тільки один день з мого життя.

Ранок. Дзвінок. Розпочалася війна. Не усвідомлюючи до кінця, що відбувається … Паніка. Що робити далі? Розпорядження директора.

Евакуація студентів з гуртожитку. Збирання речей. Виїжджаємо з міста до села, сподіваюся на те, що там буде безпечніше. Їдемо до родичів.

3 березня 2022 року – той день, коли до с. Макіївка Сватівського району Луганської області зайшли так званий «ЛНР».  Зранку наші ЗСУ їздили дорогою та накривали градами противника, але увечері «оркам» вдалося просунутися в глиб.

Ці нелюди з танка вистрілили у легкову машину, де були ЗСУ. Пізніше місцеві жителі знайшли документи українських солдатів. Почалося пекельне дійство.

Коли ми сиділи в підвалі, телефонний дзвінок. Повідомили, що техніка вже у сусідньому с. Плоске. Відразу: страх, паніка, сльози, що буде з нами? Чуємо вистріли з танка. Крики. Ревіння техніки. А ми не знаємо, що робити далі? Таке відчуття, що їх там бігає тисячі. Так і вийшло.

У село зайшло «орків» близько 5 тис.. Кричать, щоб виходили з підвалу. Страшно. Діти кричать… Невже – кінець життя.

Швидко завели дітей до хати, а вони нелюди: брудні, мокрі, страшні пруться до хати, щоб погрітися. Попри усі погрози не пустили. У родичів зібралося 3 родини. Дітей ледве заспокоїли. Перша година ночі виглядаємо обережно у вікна, а їх там, як мурах. Заганяють танки у двори. Ховають техніку. Моя мама жила поруч.

Чуємо, вибивають двері. Вдерлися в будинок близько 10 солдатів, до хати занесли багато зброї. Лягли у залі на підлозі. Мама всю ніч провела в котельні, підкладала дрова, щоб ті навіжені відігрілися.

Зранку зірвали прапор. Почали витирати ноги, їздити по нім танком. Голова села забрала прапор та закопала. У перший день я залишилася ні з чим: гроші, банківські картки, золото забрали. У гаманці залишилося – 50 гривень. Сльози. Відчай. Розпач.

4 березня більшість зібралися і поїхали до с. Невське, а далі с. Терни, де їх  зустріли ЗСУ пекельним вогнем.

Життя кардинально змінилося. Поруч селилися так звані «сусіди». Були погрози, що нас всіх розстріляють. Наводили автомати. Забороняли розмовляти українською мовою.

У селі: світла, зв’язку, інтернету не було, але пізніше виявили зв’язок ловить в одному місці біля бригади. Сходилися туди. Я в такий спосіб намагалася працювати.

Розміщувала завдання на платформі классрум. Кожен день – ризик. Не можна було світитися з телефоном. Пролазячи попід забором, шукаючи зв’язок, а далі відправка та перевірка завдань. Сльози…

Ще один випадок із мого життя. У квітні до села заїхали чеченці під керівництвом «Лобзіка». Влаштували перевірку хто є хто?  Знущалися з людей. Забирали до школи у сортзал. Били. Історія голови села розказана на каналі 1+1.

Коли нарешті вдалося виїхати з цього пекла, перетин кордону. Слова: «Ми раді Вас вітати в Україні»!. Сльози.