Кременецька Вероніка, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради, Київська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мене звуть Вероніка, мені 16 років. Важко усвідомити, що від початку війни, яка розділила наш світ на «до» і «після», минає тисяча днів. Ці дні змінили мене назавжди і навчили виживати, ніколи не здаватися і цінувати моменти, які здавалися звичайними.

Мій шлях у війні почався в Іванкові, коли наше містечко було під окупацією. Ті дні були найважчими в моєму житті, але вони також зробили мене сильнішою і витривалішою людиною.

Одного разу, коли війна тільки починалася, ми почули потужний вибух. Страх охопив нас усіх, і паніка пронизала все наше тіло. Звук був оглушливий, і здавалося, що сам час зупинився. Перші години війни були надзвичайно нереальними і водночас неймовірно реальними.

Ледве зібравши найнеобхідніше, ми з родиною вирішили тікати. Ми знали, що залишатися вдома — занадто небезпечно. Вибухи ставали все ближче і ближче, і ми повинні були діяти швидко. У паніці ми вибігли з дому і попрямували до родичів, які жили неподалік.

Я пам’ятаю, що ми бігли так швидко, як тільки могли в темряві, але водночас якомога тихіше, щоб не привертати уваги. Кожен звук навколо викликав тривогу і страх.

Ми трималися за руки і боялися, що хтось відстане або загубиться в цьому хаосі. Земля під ногами буквально здригалася від вибухів, а в серцях наростала тривога. Ми бігли, не озираючись, знаючи, що одна затримка може стати фатальною. Коли ми добігли до будинку родичів, то на кілька хвилин відчули полегшення, але страх за своє життя залишався.

Дні окупації стали для мене справжнім випробуванням на витривалість. Нас було семеро в маленькому будинку, і ми намагалися підтримувати один одного щодня.

Життя стало дуже важким. Постійні обстріли, нестача їжі та невпевненість у завтрашньому дні робили кожен день неймовірно довгим. Кожен новий ранок іноді був останнім.

Мій батько прокидався щоранку о четвертій. Це був найважчий час для нього, але він продовжував це робити щодня. Він ходив до пекарні, щоб купити нам хліба. Це був дуже небезпечний шлях, тому що обстріли не припинялися і вночі. Він ризикував своїм життям, щоб зробити це для нас.

Кожного разу, коли батько повертався з хлібом, ми відчували полегшення і радість. Цей хліб став справжнім символом самопожертви нашого батька і його любові до нас.

Не менш важливою була допомога, яку ми отримували від «Риб-жаби» — так кажуть у Іванкові. Це було місце, де людям давали безкоштовну рибу. Мої батьки ходили туди, щоб прогодувати велику родину. Це була щоразу небезпечна подорож, але тільки так ми могли вижити. Риба і хліб стали нашою основною їжею під час окупації. Вони допомагали нам триматися на плаву, коли навколо точилася війна.

Ці дні окупації навчили нас цінувати кожну мить спокою, кожен шматочок їжі і кожну хвилину. Постійні вибухи стали частиною нашого життя, і ми навчилися жити з ними. Було важко, але підтримка і згуртованість нашої сім’ї допомогли нам упоратися з усіма труднощами. Коли ми ділилися хлібом і рибою, ми знали, що допомагаємо один одному — і це давало нам сили рухатися далі.

Війна не закінчилася після звільнення Іванкова. Вона залишила глибокий слід у наших серцях і душах.

Але, незважаючи на всі жахи, які ми пережили, я відчула себе сильнішою. Я навчилася цінувати маленькі моменти і знаходити радість у простих речах. Ця війна навчила мене ніколи не здаватися, навіть коли здається, що виходу немає.

Ми виживаємо, бо навчилися боротися. Ми вдячні ЗСУ. Ми віримо в нашу Перемогу. Слава Україні! Україна — понад усе!