Табацька Маргарита, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №28 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни…1000 днів жаху, повітряних  тривог, душевних переживань, сліз, розпачу, втрат, болю…

24 лютого 2022 року о шостій годині ранку мене розбудив будильник. День починався, як завжди. Прокинувшись, я зайшла в нашу шкільну групу  та побачила величезну кількість повідомлень. Наперебій  однокласники писали про те, що пів на п’яту чули вибухи. Я дуже злякалась, але продовжила читати повідомлення, а вже через 5 хвилин в кімнату зайшла мама і сказала: «Сьогодні ти до школи не йдеш, почалась війна!» Вир емоцій переповнював мене, серце билося в шаленому ритмі, а долоні спітніли. Я не розуміла, що відбувається.

Від звука  першої повітряної тривоги одна за одною з’являлися думки: «Невже це все насправді? Може, це сон? Зараз я розплющу очі - і все буде гаразд!» А коли почула перший постріл, питання зникли - це справжня війна…

Навіть у страшному сні я не могла уявити, що свій день народження, який в мене 25 лютого, довелося “святкувати” в укритті під звук сирени та прильотів. В одну мить всі плани були перекреслені, моє життя, як і мільйонів українців, поділилося на «до» і «після»….Почались жахливі дні. Певний час нам доводилось спати одягнутими, щоб швидко перейти в укриття під час обстрілів. Я бачила, як батькам було важко, відчувала їх переживання. Дорослі були розгублені, страх переповнював усіх.

Вперше я бачила, що батьки не знають, що робити далі… А я нічого не могла зробити та чимось допомогти.

Та найбільше ця ситуація вплинула на мого молодшого брата. Вибухи та повітряні тривоги довели його до нервових тиків. Він став дуже різко на все реагувати, з’явився якийсь дивний кашель. Ми розуміли, що йому потрібна допомога. Але як потрапити до лікарні? Де придбати ліки? Такі звичні речі в одну мить стали недоступними. Тільки завдяки волонтерам ми змогли дістати потрібні пігулки. Коли батьки йшли до магазину чи в інших справах, я залишалась з братом, доглядала його і страшенно переживала за маму й тата, бо додому можна було не повернутися…

За кілька днів стало зрозуміло: в Харкові залишатися не можна. Зранку 28 лютого батько остаточно вирішив: треба виїжджати з міста.

Ми швидко зібралися. На лобовому і задньому склі автомобіля тато прикріпив табличку «Діти», щоб на випадок обстрілів знали про те, що в машині знаходяться діти. Дороги були у величезних заторах. Здавалося, що всі жителі багатомільйонного міста виїжджають. Ми стояли по чотири години та майже не рухалися з місця. Я ледь стримувала сльози.

Ми їхали не знаючи куди, їхали не на відпочинок чи в якусь сімейну подорож, а рятували своє життя.

Близько одинадцятої ночі ми дісталися міста Олександрія. Всі вже були втомлені, та ще й зламалась машина. Вирішили зупинитися на ночівлю. На ранок батьки почали шукати житло. Волонтери допомогли знайти будок у передмісті Приютівки. В цьому будинку ми прожили три місяці, а потім ще на місяць нас гостинно прийняли фермери. Через деякий час нам, як переселенцям, запропонували тимчасово оселитися в дитячому будинку, доки не знайдемо постійне житло, а дітей, які там жили, вивезли за кордон. Було дуже складно. Ми постійно змінювати місце проживання. Батьки залишилися без роботи, брат був хворий і потребував постійного нагляду. Та, як кажуть, світ не без добрих людей.

Місцеві жителі допомагали, чим могли. Несли їжу, одяг, речі першої необхідності.  Таких переселенців, як ми, було багато. Всі згуртувалися та намагалися підтримати один одного. Історії в усіх були схожі.

Через місяць ми нарешті знайшли квартиру і переїхали до міста. З того дня й до сьогодні ми живемо в Олександрії. Не дивлячись на те, що зараз я перебуваю у більш-менш безпечному місці, почуття тривожності не зникає. Кожен день задаюсь питанням: «Що буде далі?», « Як планувати майбутнє?» У моменти, коли я згадую своє життя «до», стає сумно і хочеться плакати. Війна розкидала моїх родичів по різних кутках країни, а деяких, як мою бабусю, за її межі.

Та все одно треба жити! Ми потрошку оговталися і почали допомагати військовим.

У школі мого брата матуся організувала збір продуктів для ЗСУ. Мій хрещений зараз воює і розповідає, що потрібно на фронті найбільше, тому надсилаємо все, що можемо. Ми з мамою постійно ходимо плести маскувальні сітки. Тільки об’єднавшись, допомагаючи військовим, можна здолати ворога!

Як би складно мені не було, але зі мною батьки і брат, які підтримують, турбуються, я відчуваю, що поряд найрідніші люди, і це найголовніше!

Разом ми подолаємо усі перешкоди, життєві труднощі, бо ми, українці, -  сильні та непереможні. Я вірю в те, що дуже скоро все налагодиться, прийде довгоочікуваний мир, всі українці повернуться додому, побачать своїх рідних, будемо жити у спокої та злагоді!