Лаута Анастасія, 16 років, учениця 11-В класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Забіяка Віра Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

…Поки навколо зі швидкістю світла ширилися чутки про можливий початок війни, я продовжувала своє повсякденне життя. Це був звичайний вечір 23-го лютого. Щойно я виконала свої щоденні справи, мій внутрішній компас вивів мене на прогулянку вечірнім районом. Неприємне передчуття неминучості стиснуло серце. Уже наступного ранку я прокинулася невід будильника, а від численних сповіщень і новин про початок війни. Спершу найважчим було усвідомити справжність цієї події. Подумки зібравшись, я повідомила це своїй молодшій сестрі. Вона була шокована та дуже чуйно переймала настрій батьків. Я знала, що не можу дозволити собі сліз, що маю стримувати бурхливий потік емоцій, який лишень би виснажив внутрішні ресурси. Пам’ятала також, що мушу бути сильною заради свого ж здоров’я, родини та близьких.

24-те лютого стало справжнім переломним моментом у житті кожного українця та кривавою датою знаменуватиме про початок повномасштабного вторгнення на сторінках історії України. Загалом ця війна постане перед обличчям людства періодом незламного українського народу, сили духу, впевненості, мужності, відданості, згуртованості й докорінних змін. Лунають тривоги, чутно вибухи, ідуть запеклі бої. Я щиро сподівалася, що це триватиме тижнів зо два.

…Я ніколи не очікувала бачити свого батька у військовій формі частіше за повсякденний одяг й офіційні костюми.

Одна з історій, що чи не найбільше розчулила мене, це розповідь батька про дівчинку, яку він зустрів у Новій Басані під час участі в звільненні Чернігівської області. Жителі містечка вибігали на вулицю, щоб зустріти українських героїв. 12-ти річна дівчинка обіймала майже кожного військового, пригощала чаєм і просила зробити світлину на пам’ять. Ми були вражені тим, наскільки злагоджено діють українці.

Після того, як українські війська звільнили Київщину від руської орди, мої мама і тато допомагали оговтатися від пережитого друзям, що опинилися в окупації під Києвом. Від критично низької температури в їхній оселі замерзли живі квіти, однак не замерзла віра в перемогу. Життя протікало крізь маленьку шпарину у вікні. Окрім побутових складнощів, найважчою була відсутність інформації та нерозуміння того, що буде з ними завтра.

Нестерпно болючим ударом стало потрапляння в рідну школу уламка ракети. Приліт ворожої ракети в «другий дім» змусив мене із сестрою розплакатися, тому що це місце дороге для нас.

Війна змінила мої провідні ідеї: я зреклася російського контенту та людей, що надалі сприймають справжній геноцид як неоднозначну війну виключно керівної верхівки.

Війна спонукала людей переосмислити цінності. Багато речей, які ми вважали труднощами, виявилися незначними моментами. Ми нарікали на долю, насправді ж у контексті війни зрозуміли, наскільки важливо бачити позитивні моменти буденності. Коли розумієш, що в будь-яку мить може не стати абсолютно нічого, включно з найвищою цінністю – життям, то тільки тоді усвідомлюєш, що не варто сприймати мир і безтурботність як належне. Я переконалася, що це доба, у яку потрібно остаточно сепаруватися від Росії та її впливу на наше життя. Я в повній мірі збагнула нагальність проблеми русифікованих громадян і полярність українців і росіян.

Прислів’я «Моя хата скраю…» після об’єднання українців набуло іншого змісту та має продовження: «…першим ворога зустрічаю». Абсолютно всі, від заможних підприємців до пересічних громадян, допомагають один одному в цій біді. Українці довели світові, що наша готовність, людяність, альтруїзм з метою подолати ворога не має меж.

Період перебування за кордоном закарбувався в моїй пам’яті смутком від розлуки з Батьківщиною. Якщо за мирного життя я бачила своє майбутнє в іншій країні, то за цих страшних подій я сформулювала стале переконання: я житиму на своїй землі.