Життя в окупованому селі для Наталі Миколаївни стало нестерпним, тож вона вирішила виїхати звідти, бо вона онквохора і потребує медичного нагляду.

Мені 65 років. Є у мене син - він зараз служить у Запоріжжі, чоловік помер вже давно, ще замолоду, через хворобу.

24 лютого мені сусідка подзвонила о п’ятій ранку і сказала, що війна почалась. Вийшла на вулицю, у нас там поряд магазин, бачу – люди купують все, що є. Магазин зразу підняв ціни. Тоді ми з сусідкою на базар пішли. 

Потім почали російські машини їздити – у нас з Херсону одна дорога. Наші насипали кучі з однієї сторони та з іншої, щоб рашисти не могли до нас у село заїхати. Вони кружляли, та зайти боялися. А потім до них пішов один переговорник, і наступного дня вони зайшли. 

В магазині тоді вже нічого не було. Я, звісно, запаслась продуктами.

Солдати зайшли в село, одразу людей побрали, побили тих, хто в теробороні був, і активістів. Звичайно, всі боялися - страшно було.

Коли почали стріляти, племінники зразу виїхали, а я залишилась тут. Я – онкохвора, мені потрібно в лікарню їздити. Куди мені їхати? Ці солдати зрівняли із землею два села біля нас, а всі люди звідти до нас приїхали. Хто міг, до себе впустив, а я не змогла. 

Через наше село вся техніка їхня їде на Миколаїв. Страшно. Постійно бахкає, вночі біжимо у підвал, а він не пристосований для укриття. Та й вирішили їхати, бо не можна було уже там залишатись.

Свого собаку я віддала сусідці. Собака старий – йому 14 років, глухий, три рази оперований. Я боялася везти його.

Хочу, щоб війна швидше закінчилась. Додому хочу.