Лазарєва Мілана, 15 років, Матвіївський ЗНВК «Всесвіт», с. Матвіївка

Есе "Один день"

Шостого квітня 2014 року почалась війна на сході України. День, коли люди почали жити зі страхом та болем. Але ми нічого не знали про це.

Ми не розуміли це відчуття. Відчуття смерті, страху та болі у серці. Це день, коли українці забули, що таке сон, теплий дім, смачна їжа. Що таке затишок та спокійне життя.

Люди були змушені покинути свій дім, друзів та свою працю і хати та податися туди, де не було болю та страху. Туди, де не треба прокидатися через будь-який шурхіт і бігти в підвал. У місце, де був затишок та спокій. І в той час вони навіть не могли уявити, що десь, за сто кілометрів, люди живуть спокійним, розміреним життям.

В той час я не розуміла цього, тому що була дитиною. Не розуміла, чого люди їдуть геть зі свого міста. Чому це сталося? Але коли моя мати телефонувала моїй сестрі і питала, чи все гаразд, вона кожен раз плакала. 

Я не могла зрозуміти цього. Що коїться? Що не так з нашою країною? Але коли до нас приїхали родичі з Донецька, я все зрозуміла.

Я зрозуміла, чому люди мусили покидати свої домівки. Вони рятували своє життя – вони тікали. Хто куди, як маленькі цуценята, які залишилися без дому та без матері. І в ту мить мені стало моторошно.  Страшно уявити, що відчувала моя сестра, дядько та мій брат. Увесь час вони жили зі страхом. За свій дім, за свої життя.

Я пам’ятаю, як моя сестра кожного разу плакала, коли телефонувала додому, питала, чи все гаразд. Кожного разу вона отримувала різні відповіді. Наприклад: «Сьогодні все тихо, але ми боїмося вийти до магазину». Або: «Сьогодні ми всю ніч сиділи у підвалі». Або: «Нам дуже страшно, сусідка моєї сестри пішла на роботу і не повернулася».

Я пригадую, як мій дядько хвилювався, коли дивився новини і телефонував своєму батьку. Пам’ятаю, як мій брат прокидався вночі і починав плакати, він боявся кожного звуку… Він розповідав мені, що його подруга ніколи не їла консерви, але зараз, коли нічого їсти, вона їсть їх як останній раз. Слухаючи ці історії, я починала розуміти людей.

Розуміла, чому вони їдять, ніби ніколи не їли. Я розуміла, і мені ставало страшно. Я дякувала Богу за те, що в мене є домівка, є їжа, мої батьки живі й здорові. Дякувала за те, що я не прокидалася вночі через вибухи.

Звісно, я не розуміла усієї ситуації, але ж це на краще. Я була вдячна за те, що не відчувала того, що відчувала моя сестра. Адже війна – це не жарти, і це не круто.

Одного разу, коли ми всі сиділи за столом, мій дядько розповів, як вони святкували день народження моєї двоюрідної сестри. Вони перетягнули усі меблі до підвалу: стіл, крісла, посуд. І святкували у підвалі, на всякий випадок. В ту хвилину я й подумати не могла, як це? Як можна святкувати у підвалі? Без друзів, тому що їхні батьки не можуть відпустити їх на день народження. Тому що вони розуміють: відпустивши їх, вони можуть не повернутися… Але, на жаль, війні все одно, в кого день народження, а хто помер. Війна не може припинитися одним махом. Вона не помилує кожного з нас.

Отже, війна дуже стосувалася моєї родини. Вона завдала шкоди кожному з нас. Комусь вона просто розбила серце своїми новинами. А комусь зруйнувала дім, зламала психіку, забрала родичів та друзів. Когось морила голодом та холодом. Але, все ж таки, моя родина ціла і здорова. Людям допомагає підтримка, любов і тепло. Чому б нам не піклуватися за нашу країну? Вона в нас найкраща, і давайте підтримувати і любити її всім серцем.