Кравець Ксенія, 13 років, Верхньокриничанська ЗОШ I – II ступенів, с. Верхня Криниця
Есе "Один день"
Сталося це влітку 2014 року. Мені було шість років.
До двору тітки Ольги, нашої сусідки, під’їхав мікроавтобус. З нього вийшла висока худорлява жіночка, за нею троє хлопчиків і двоє дівчаток. Вони були дуже налякані, трималися купки. Одяг на жінці і дітках був брудний.
– Тікали в чому були… Дуже довго добиралися, – промовила незнайомка, ніби вибачалась перед людьми, які зібралися біля двору Ольги Миколаївни. Малеча сховалася за матусею, а старші хлопці ще ближче притиснулись один до одного.
– Може, щось потрібно? – запитав дядько Микола.
– Все потрібно, все, – промовила тихо тьотя Оля, біженці ж…
Всі розійшлися. Я не розуміла, що означає слово «біженці», але очі дітей ніби говорили, що це щось жахливе, страшне. Помчала і я додому. Зайшла в хату. На столі лежали яблука (і не важливо, що їх було лише три), похапцем забрала їх і понесла «біженцям».
Жінка взяла яблука, обняла і поцілувала мене. На її очах були сльози. – Дякую, дитино, дякую…
А ввечері тато розповів про наших переселенців. Жили Славські у Слов’янську, гарному шахтарському місті. Мали власний будинок, невеликий магазин. Але, на жаль, почалась війна. Будинок зруйновано. Дідуся вбито. Родина тиждень ховалася від снарядів та бомб у підвалі.
Коли обстріли трішки притихли, зібрав дядько Максим свою сім’ю, завів мотоцикла та й поїхав шукати місце, де дітям буде безпечно. Спочатку потрапили під обстріл, а потім їхали лісосмугою. Довго стояли на блокпостах і тільки тоді, коли перетнули кордон, зітхнули з полегшенням. Так на мотоциклі добралися до Запоріжжя, а потім до нас, в село Верхня Криниця.
Саме в цей день я зрозуміла: війна – це найстрашніше, що може бути на цьому світі.
Сьогодні мені чотирнадцять. Сім років минуло з того дня! Сім років тривають бойові дії на сході моєї країни. Дорослі, поясніть, чому це сталося, для чого потрібні війни? Я хочу жити в мирі! Хочу, щоб всі діти були щасливі!