Аліна Сергіївна вже вдруге стикається з війною. Вона не одразу залишила Маріуполь, бо вважала, що гірше, ніж було у 2014 році в Донецьку, нічого статися не може. Така затримка ледь не коштувала життя – виїжджати довелося під обстрілами, частина автоколони постраждала

Я родом із Донеччини. Жила в Донецьку до російського вторгнення 2014 року. Війна 2022 року застала мене в Маріуполі. До війни все було чудово: чоловік працював, ми з донькою були поряд.

24 лютого чоловік прокинувся о п'ятій ранку, розбудив мене і сказав, що почалася війна. Ми жили неподалік від Маріупольського аеропорту, почули вибух, від якого нам стало моторошно.

Ми хотіли одразу поїхати, але потім подумали, що страшнішого за те, що пережили в 2014 році в Донецьку, бути не може. Однак, ми помилилися. Місто заблокували. 

Ми виїжджали із Маріуполя 17 березня після того, як нам зателефонував сусід, якому вдалося виїхати. Він сказав, що проїхав до Бердянська, його не чіпали. І ми вирішили, що потрібно їхати, поки машина ціла. Доїхали до Бердянська і спробували поїхати в Запоріжжя. Все вийшло. Потім ми попрямували до Вінниці, деякий час жили там, а пізніше поїхали в Київ.

Не всім людям з нашої колони вдалося доїхати – дехто загинув від обстрілу, під який ми потрапили в дорозі. Було дуже страшно.

Найважче було, починаючи з березня. Спочатку нас нічого не торкнулося, тому що ми жили з іншого боку від фронту. А потім не стало світла, тепла, зв’язку. Поруч впала авіабомба – і нам з сусідами довелося жити в підвалі близько двох тижнів. Готували на вогнищі їжу, чоловіки добували воду. Приємно було, що навіть незнайомі люди всіляко допомагали.

Ми вважали, що такого не може бути в XXI столітті: що на вільну державу можна піти такою страшною війною. Іноді накриває, але справляємося. Є дитинка, заради якої треба жити. 

Я вважаю, що війна може закінчитися тільки перемогою України. Ми воюємо за свою свободу, тому правда за нами.