Каюдіна Владлєна Олексіївна, 15 років, «Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Мій любий тато, якби не було війни… Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою. Батьки явно щось приховували. Напевно, щось недобре. Бо обличчя в обох мали вираз якийсь незрозумілий і незнайомий, відчужений і відсторонений.

Зовсім не такий, як коли ляльку у шафі тримали, придбану заздалегідь під новорічну ялинку. І не такий, коли сюрпризом на відпочинок їхали. Я такого виразу не знала, тому «прочитати» його не могла.

Мама і тато майже не розмовляли, хоча і не сварились. Проте, здавалось, дбайливіше та обережніше ставились одне до одного в цьому «німому» спілкуванні. Матуся намагалась весь час уникати мого погляду. Та і вії мокрі, чи здалось? Дуже цікаво… Що відбувається? Речі збираються тільки батькові і майже без розмов. Куди поїхав тато мені у цілковитій відповідності до дійсності не пояснювали, але я скоро це зрозуміла. Він – військовий, і того 2014 року моїх восьми років віку вистачило, аби збагнути багато чого.

Моє дитяче серце відчуло: війна дісталась і нашої родини, наблизилась впритул. І хоча ми розуміли всю складність і серйозність нової реальності, яка спіткала нашу державу, до такої звістки, якщо вона особиста, підготуватись неможливо. Ніяк і ніколи.

Мама часто плакала і не розлучалася з телефоном. Вдивлялась в екран і припиняла дихати, коли з новин лунали зведення з Трьохізбенки. Саме там того часу проходив службу мій батько. А я не зовсім розуміла свої почуття, спочатку перелякалась, а потім… #начебтожвсе_добре. Зараз я розумію, що над моєю цією теорією «працювала» мама.

Ми з нею мужньо приймали виклики життя, такі, як відвідування музичної таспортивної шкіл пішки, зранку до гімназії – так само. Раніше мене на машині відвозив тато. А тепер іду сама. А мій татусь захищає в цей час нас із мамою, і всю нашу країну.

Тато приїздив додому, але не часто, декілька разів за весь час. Ми чекали його так, як не чекають, мабуть, жодне зі свят. І він приїжджає, зморений і мовчазний. Тієї короткої миті, коли наша родина була разом, страшенно не вистачало, аби вдосталь наобійматись, багато порозмовляти, досхочу насміятися. Але тієї миті вистачало, аби зрозуміти, наскільки ми сильна родина, і що нашої любові вистачить, скільки б їй не знадобилось.

І тато знову їхав. Зазвичай рано-вранці, коли ще темно, і я сплю, нібито… Цілував мене, мама зачиняла за ним двері. І «зачиняла» свої емоції, які зсередини «ребра ламали». Зціпивши зуби, без жодного звуку, бо від нього світ здригнувся б, казала.

І знову чекали, телефонували, слухали новини, сподівались, просили, просили, просили Бога. Хто не чекав, не зрозуміє, що в той час для нас секунда прирівнювалась хвилині, хвилина – годині, година – вічності. Тато нас заспокоював, казав, що новини перебільшують, і взагалі, забороняв дивитись телевізор. Але переживання за нього від цього меншими неставали, ми жили від його «Привіт, все добре» до такої ж фрази.

І нарешті довгоочікувана новина! Тато повертається на службу додому. Ми – щасливі. Ні. Ми – найщасливіші!Тепер все буде гаразд. Наша родина перемогла війну. Дуже шкода, що не вся держава раділа цій перемозі. Та, сподіваюсь, благословенна мить вже близько і Україна скине зі своїх плечей ворожі обійми.

Наша і до того міцна сім’я стала ще сильнішою. Гідно винесла всі тогочасні виклики і труднощі. Ми не шукали винних, не зневірились, не озлобилися на світ. Навпаки.

Кожен із нас власною шкірою відчув крижаний подих розставання, втрати; вкотре впевнився, що немає нічого найціннішого, ніж ми самі одне для одного. І як важливо берегти мир і спокій: в родині, в країні, на всій планеті.

Тепер тільки мир, попереду тільки він. І як підтвердження цього, минулого 2020 року, наша родина поповнилася. У батьків народилося ще одне сонечко, наш малесенький хлопчик, мій братик. Його поява уособлює спокій та злагоду, виправдану надію на нескінченне щастя. Сьогодні він і є наш мир.

А коли він виросте, обов’язково стане сильним і мужнім, справжнім захисником. Та і за прикладом йому далеко ходити не треба. Але на той час, я сподіваюсь, війна стане історією. І мій дорослий молодший брат буде захищати мирні кордони нашої Батьківщини.