Я з сім’єю зустрів війну 24 лютого в Маріуполі. Прокинулися від того, що нам хтось зателефонував, або від шуму війни.

Ми хотіли виїхати в перший же день, але була інформація, що все вже перекрито. Ми жили на лівому березі. Поїхали до знайомих у центр міста. Там перебували аж до виходу з Маріуполя 20 березня. 

Найгірше – переживати мінометні та артилерійські обстріли. Ми стикалися із загрозою для життя. Доводилося шукати їжу по місту, і ми не знали, у який момент почнеться новий обстріл. Жінка з дитиною в підвалі були, а ми, чоловіки, готували і думали, де що можна знайти чи обміняти. 

Підвал був доволі непоганий як для багатоповерхівок маріупольських, міцний, але інколи штукатурка падала на голову. Складно було пересуватися по місту, коли не знаєш, де снайпер може сидіти. 

Обстріли – найголовніша проблема, особливо коли в тебе дитина. Зараз їй чотири роки. Може, це навіть добре, бо вона не розуміла, що відбувається.

Трупи з відірваним кінцівками на вулиці найбільше шокували.

Ми завдяки «сарафанному радіо» дізнавалися, де вже є якісь виходи, де не стріляють, а потім пішки виходили з міста. Я вже не пам’ятаю всіх населених пунктів, у яких ми були по черзі. Вони були окуповані. Людей там не чіпали. 

Росіяни гуманітарку розвозили, прапорці розвішували для своїх телеканалів – словом, займалися власними справами. А ми почали вибиратися на підконтрольну територію попутками. Я зараз точно всього не пам’ятаю, але через декілька діб ми вже були в Запоріжжі. Із кимось домовилися – і виїхали до одного населеного пункту, потім ще з кимось добралися до іншого.

Пройшли із десяток блокпостів. Нас особливо не чіпали. Перевіряли документи, дивилися, чи є тату «азовські», і якщо не було, то пропускали без зайвих розмов. Людей була велика кількість, і репортери були. Ми ще й автобусом Метінвесту їхали до Запоріжжя. Я колись там працював, у мене були знайомі.

Зараз ми у Хмельницькому, бо у мене тут далекі родичі. Ми спілкувалися, вибирали, де на якийсь час осісти, і вирішили тут. Половина рідні роз’їхалася.

Якщо бути реалістами, то навряд чи ми вийдемо на кордони 1991 року. У найближчі роки - точно ні. Я не можу навіть приблизно уявити, як це може статися. Можна надіятися на все що завгодно, але потрібно реально дивитися на речі. Війна завершиться перемовинами, по-іншому - ніяк. 

Я реаліст. Це не те саме, що песиміст. Я просто розмірковую, що може бути, а чого не може. Мрії мені нічого не дають. Звісно, я хочу, щоб швидше скінчилася війна, люди не вмирали, міста не обстрілювали, на фронті не гинули солдати. Як то кажуть, краще поганий мир, ніж добра війна. У подальшому все має врегулюватися дипломатичними шляхами. Це може розтягнутися на десятки років, але чим швидше, тим краще. І хочеться, щоб економіка стабілізувалася. Без цього ніяк.