Ми з міста Старобільська Луганської області. Мені 52 роки. До війни було життя гарне, я працювала в супермаркеті. А потім нам прийшлося виїхати, бо зять працює в поліції, а син – прикордонник. 

24 лютого донька зателефонувала й сказала, що бомблять Харків. Пізніше приїхала і говорить: «Усе, ми виїжджаємо». Тяжко було, але ще місяця півтора мені не вірилося. 

Потім окупанти зайшли до нас. Згодом явилися до нашого магазину й сказали: «Переоформлюйте документи, будете працювати на «ЛНР». А потім я виїхала до дітей. Зупинилася в Новомосковську Дніпропетровської області. Тут нас прийняли добре. Мені здається, що в нас люди співчутливі. Це дуже приємно.

В нас усе є. Гуманітарну допомогу отримуємо, і діти поруч, допомагають. Звісно, хочеться додому. У мене там мама залишилася, їй 86 років.

Переживаю за сина: він воює. Був три місяці в Бахмуті. Тепер каже, що в Рівненській області, але не дуже віриться, бо про те, що він у Бахмуті, я теж не відразу дізналася. 

Я не уявляю собі майбутнього. Головне – щоб закінчилася війна і ми могли повернутися додому. Щоб ми всі були поруч із рідними, дітьми, онуками, і щоб мама дочекалася нас.