Наталія хвилюється за сина, який захищає Україну вже декілька років. Вона піклується про молодших дітей і не розуміє, що буде з їхнім життям далі

Я з села Нестерянка, мені 40 років. Маю двох малих дітей і старшого сина - він з 2019 року в АТО. Одна донька – інвалід, має приймати протитуберкульозні ліки. Наше село окупували, і ми змушені були виїхати. Одній дитині потрібно до школи ходити, а друга потребувала нагляду кваліфікованих спеціалістів.

Росіяни нас не хотіли випускати - пропонували замінити ліки на свої аналоги.

Для доньки я якось домовлялась про ліки із Запоріжжя, але в мене ще мама - гіпертонік після двох інсультів. Для неї ліків взагалі не було ніяких. Тож коли нам запропонували допомогти виїхати, ми без вагань покидали речі і поїхали.

Я зупинилась у Запоріжжі. У мене тут родина сина, племінники. Ми орендуємо житло, отримуємо допомогу. Трохи легше тут морально через те, що рідні поруч – є до кого піти. Тут усі лікарі знають мою дитину. Звісно, важкувато бути не вдома. До того ж, речей немає зовсім – треба було все нове купувати, починаючи з подушок. Коштів не вистачає. Я не знаю, що буде далі. Хоч додому повертайся, але повертатись нікуди. Синок мій старший раз на місяць може подзвонити мені і сказати, що живий. Так я і живу: від дзвінка до дзвінка. Серце болить за дитину - він же й життя ще не бачив.