В Токмаку були певні труднощі, але найважче людям було стикатись з ворогами і колаборатнами.

Мені зараз 72 роки, до виходу на пенсію я працював директором підприємства. Жив у Токмаку Запорізької області. Виїхав я у вересні. Збирався раніше, але переніс мікроінсульт і не зміг виїхати.

Війна застала мене вдома. Якраз на другий день я зустрів зрадника. Колишній військовий комісар міста Токмак запевнював мене, що все нормально. А потім виявилось, що він показував дорогу загарбникам. Бісить, що це робили не рядові люди. Таких потрібно відразу на гілляку.

Ліків у місті майже ніяких не було. Я після інсульту дивом видряпався. Але найгірше не це. Морально важко було – постійно стикалися з загарбниками. А ще - гидко усвідомлювати, що люди, яких я вважав порядними, на яких покладався, допомагали ворогу. Моя власна сестра така сама колаборантка, я з нею не спілкуюся. Вона свого часу виїжджала в Крим працювати - це довга історія.

Ми з Токмака виїжджали, мабуть, останніми. Після нас виїзд перекрили, а через кілька днів розстріляли колонну.

Я залишився в Запоріжжі, тому що це рідна область. Тим паче - нам близькі люди надали будинок для проживання, а самі виїхали. Нам добре допомагають, отримуємо гуманітарну допомогу. Маємо все-таки певні труднощі, але у порівнянні з тим, що переживають на передовій, це дрібниці.

Я впевнений, що наші військові здатні зробити багато, але їм не вистачає зброї. Коли отримаємо допомогу зброєю, має наступити перелом. Я бажаю повного краху, цій звірячій росії – вони цього заслуговують.