Бондаренко Богдана, 11 клас, Баговицький ліцей (зі структурними підрозділами гімназія та початкова школа)

Вчитель, що надихнув на написання — Попова Валентина Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке знають діти та дорослі. Ми про нього чули на уроках історії та у повсякденному житті. Всі знають, що це всього лише слово, яке зазвичай нікого не хвилює, але воно заставляє боятись нас, людей. Коли ми його чуємо, одразу бачимо картини зброї, пострілів, вибухів, диму та вогню. Сотні тіл лежать на полі бою, уже бездиханні. Сіра земля покрита червоною кров'ю, сіре небо, чорний дим і звуки пострілів та криків. Багато хто уявляє собі таку жахливу картину, при згадці про війну. Зазвичай, я уявляю ті самі чорно-білі картинки з книжок, на яких зображена Перша або Друга світова війна.

Пройшло уже майже тисяча днів з моменту вторгнення російської федерації на територію України. В цей момент, коли я почала писати цей твір, було уже дев'ятсот сорок чотири дні від цієї жахливої дати. Зараз ви читаєте це, і пройшло ще більше часу. Сімнадцятого листопада буде рівно тисяча днів від початку війни. Тисяча днів від початку повномасштабного вторгнення на землі України.

Раніше слово війна траплялось тільки в книжках історії. А тепер ми самі стали очевидцями цього. Ніч двадцять другого лютого — це все і почалось. Я спочатку не розуміла, що взагалі відбувається, і що це за несмішний жарт. Але наскільки би це не здавалось неможливим, це було правдою.

Скільки невинних тоді померло, в перший день, так і досі помирають. Скільки людей, які жили спокійним життям, навіть і не уявляли, що таке може трапитись.

Скільком людям прийшлось виїхати зі свого рідного села, міста, країни. Важко це уявити і боляче. Скільки сліз і крові проливається й досі.

Велика кількість солдатів йде на фронт, щоб захищати свою батьківщину, сім'ю, родину і всіх нас, навіть незнайомців, які живуть з ними на одній землі. Важко уявити, що зараз відбувається там, на фронті, та скільки людей вмирають щодня.

Навіть і не хочеться уявляти, але іноді думки про це просто не хочуть тебе покидати, і ти сидиш, думаєш про майбутнє та смерть, війну та насилля і інші жахливі речі, від яких стає моторошно...

Чому це взагалі відбувається? Хіба слово "війна" не лякає правителів тих країн, які це починають? Невже заради території можна оголити зброю та піти на вбивство? Чи може Першої і Другої світових війн було недостатньо, для того, щоб зрозуміти всю біль і проблематику війни? Це все звучить як один великий несмішний жарт, як би цього не хотілось.

Як добре живеться без війни. Коли ти живеш і не боїшся, що з неба можуть впасти ракети на твій дім. Коли не хвилюєшся за своїх рідних, які зараз на полі бою. Коли тобі не потрібно виїжджати із руїн свого будинку. Коли слово "війна" ти бачиш тільки на сторінках підручника історії. Коли ти передивляєшся фільм, який тобі колись подобався, і не бачиш в ньому схожості із сьогоденням. Просто починаєш збиратися до школи або на роботу, і проведеш цілий день без жодної думки про війну.

Від війни ніколи не було і не буде користі, це тільки марна трата часу, грошей та смерть невинних людей, серед яких велика кількість уже ніколи не повернеться до рідних.

А ті, що досі живі, ніколи не забудуть це жахіття до кінця свого життя, як колись наші бабусі та дідусі пам'ятали війни, голод та інші лиха їхнього часу.

Жити під мирним небом — це одне із найцінніших можливостей людини, на яке вона не звертає уваги, поки ця можливість не зникне. Тільки ті, хто став свідками війни, будуть по-справжньому цінувати мир та свободу, коли війна закінчиться. Кожен українець мріє, бажає жити, навчатись, працювати та насолоджуватися життям під мирним небом. Усі українці з нетерпінням чекають, коли в небо будуть направлені не ракети та автомати, а замайорить, розвиваючись на вітрі, прапор перемоги.