Мені потрібно було їхати в райцентр, тому я прокинувся рано-вранці, ввімкнув телевізор і дізнався про війну з новин. 

Найстрашніше – це обстріли. Ми сиділи в погребі. Коли обстріл пройшов, я вийшов на город і побачив вирви від снарядів десь за 15-20 метрів від хати. І ми з сім'єю, не довго думаючи, вирішили виїжджати.

Я виліз із погреба, дивлюся – люди по вулиці йдуть. Я запитав, куди вони, і мені сказали, що евакуація. Ніхто нічого не знав. Думали, автобуси якісь будуть. Але їх не було. Виїжджали ті, у кого був автотранспорт у дворі. Був хаос. Під'їхала машина, фургон. Ми з сім'єю залізли в нього - ось так і евакуювалися. В селі певна кількість населення лишилася.

Я з сім'єю виїхав, і мама виїхала, а дядько й тітка залишилися там. Їхня подальша доля невідома. Немає зв'язку. Чи голодні вони там, чи живі – нічого не знаємо. 

Я зараз у Запоріжжі. Приїхав у зимовій курточці. Ні речей, ні взуття – нічого. Роботи не було. Зараз ідуть холоди - знову потрібно купувати одяг. А ще є постійний страх обстрілу. Коли в Запоріжжі обстріли, то постійно паніка.

Звичайно, кожна війна завжди закінчується. Усе буде добре. Як то кажуть, поживемо – побачимо, як усе поверне: у кращу сторону чи в гіршу.