Перкіна Анастасія

10 клас, Каховська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Каховської міської ради Херсонської області

Вчителька, що надихнула на написання – Осадчук Ілона Олександрівна

Війна. Моя історія

У мене було щасливе, сонячне, дзвінкоголосе дитинство, яке проходило у найпрекраснішому куточку країни - на березі славного повноводого Дніпра. Було…

З 5-ти років займаюся художньою гімнастикою. Займалася …і подорожувала….

Я навчаюся у найкращій, на мою думку, школі міста і маю найкрутіших однокласників, а ще наша класна керівничка, дійсно, класна. Щодня я відчувала задоволення від прожитого дня, і ввечері, засинаючи, я усміхалася перед сном і…була щаслива…

24 лютого я могла б з легкістю прокинутися від голосного будильника і з радістю збиратися до школи, адже це мав бути перший день офлайн-навчання після багатотижневого карантину. Ще з вечора подумала, що треба буде прокинутися раніше, щоб приділити зачісці трохи більше часу. З цими думками, здається, я і заснула.

О 5-й ранку я несподівано розплющила очі від того, що моя зазвичай ласкава, добра, завжди позитивно налаштована до всіх у цьому світі мама, раптово увімкнула світло і суворо промовила: «Прокидайся, збирай речі! Ми терміново їдемо до бабусі?» Я, нічого не розуміючи спросоння, невпевненим голосом запитала: «Щось сталося?» У моєї завжди усміхненої матусі затрусилося підборіддя, миттєво очі стали вологі, вона кинулася до мене, почала дуже міцно, навіть боляче, обіймати, цілувати в очі, у лоб, у вуха, при цьому поривчасто і не дуже впевнено повторюючи, що все неодмінно буде добре і що скоро все закінчиться. «Мамочко, що сталося?» - майже пошепки повторила я своє питання. Мені було страшно… Що перетворило мою лагідну й делікатну маму на різку, рідну і в той же час якусь малознайому жінку?

Випустивши мене з міцних обіймів і змахнувши сльози, мама гірко сказала: «Війна, доню, і до нас прийшла війна, якщо відчиниш вікно, то почуєш вибухи, треба терміново їхати…піду будити малого…». Рвучко піднялася з ліжка і побігла в сусідню кімнату, де поки ще солодко спав мій молодший братик. А я , накривши голову ковдрою, впала на подушку …і не пам’ятаю, про що думала… Напевно, почала згадувати родинні розмови за обіднім столом про можливе вторгнення, які виникали в останні два - три тижні, батьки говорили, що якщо рашисти зайдуть з Криму, то в нашому місті вони будуть через кілька годин. А може, я думала про те, що мені неодмінно треба побачитися з Діаною, щоб віддати їй конспект з географії - чітко пам’ятаю, що я розуміла, що до школи я сьогодні не піду. Можливо, я подумки підійшла до вікна, відчинила його, почула вибухи і різко зачинила, при цьому затуливши вуха… Я нічого не пам’ятаю з того, про що думала тоді…

Тільки страх відчувала, жах, якийсь невідомий біль оселився всередині, не фізичний, зовсім не такий , як бувало після важкого виснажливого тренування, те відчуття було мені знайоме і приємне, а цей новий душевний біль був схожий на якийсь вантаж, схожий на глибу, яку не можна зрушити.

Цей тягар й досі в мені, ні, він не зменшився за довгі місяці війни, а просто улігся зручніше на серці, і я вже звикла жити з ним , як колись призвичаїлася до щоденних гімнастичних тренувань. Тільки ж тоді, на тренуваннях, я була щаслива, а зараз…

Дивно, про що думала в перші хвилини після почутої звістки про війну , не пам’ятаю, а от появу горя - камінюки, здається, не забуду ніколи.

Тепер моя головна мета - позбутися цього нестерпного важкого тягаря, і я працюю над цим щодня. Він обов’язково зникне, принаймні тоді, коли дізнаюся, що війна закінчилася, що мій край - це знову Україна , рідна серцю, тепла країна , над якою ясне блакитне мирне небо , а мій біль перетвориться на дрібний жовтий пісок , схожий на той, що лежить на березі нашого улюбленого Дніпра.

Дніпра в моєму місті вже немає, але ж берег є- красивий лівий берег славної річки.