Клобудська Сніжана

11 клас, Миколаївський ліцей №8

Вчителька, що надихнула на написання – Улановська Марина Олександрівна

Війна. Моя історія

2014 рік . Мені шість,я вже другий семестр як ходжу у перший клас. Я знаю,що на Донбасі почалась війна-там росія напала. У школі ми збираємо продукти для військових,малюємо для них та збираємо кошти.

Проходить час,я росту,по телебаченню вже менше говорять про ситуацію на сході. Коли мій однокласник говорить про свого батька,який тоді був в  АТО,я повертаюсь у реальність і «згадую» про війну.

Восьмий рік війни на Донбасі - на жаль,я забуваю про неї, не надаю значення мові,культурі та мистецтву країни-агресора.

Дві тисячі двадцять другий рік,вже ходять чутки про якесь вторгнення,та більшість у це не вірить.

Лютий. Почали масово надходити повідомлення до поліції про мінування шкіл. Спочатку нам було весело і ми раділи що пропускаємо уроки. Але, коли це повторилось втретє,я зрозуміла , що щось тут не так.22 лютого о 22:22 всі загадали єдине бажання.

24 лютого 2022 року о 4:55 я прокинулась від гуркоту,який сприйняла за звук потягу. Та коли пролунав другий вибух і мама сказала татові: «Збирай тривожну валізу» я зрозуміла: «Почалось».

«Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.»-писав Тарас Шевченко.

В цей же момент ми вийшли на вулицю-там вже була купа людей і ніхто не знав куди тікати. Ми їздили по місту, блукаючи і  не знаючи де їхати. Та все ж повернулись додому.

Звернення президента,воєнний стан,від «они гражданских не трогают» до першої жертви в Умані…

Лише на вечір ми поїхали з міста.. Боялись не повернутись, бо Херсон вже був під окупацією,

але все ж поїхали.

На наступний день батьки повернулись в Миколаїв. Переживши гучну ніч,вони поїхали з міста.

Кінець лютого і березень пройшов у постійній тривозі і постійному моніторингу новин. Перші дні я ще виправдовувала російських військових,але кожен їх злочин,змусив мене ненавидіти не лише їх військових, але і все населення їхньої країни. На шостий місяць повномасштабного вторгнення я, нарешті ,зрозуміла ціну нашої мови, культури та незалежності.

 «Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього!»- слова з вірша Шевченка.

Осінь. Повертаюсь у місто,яке ще обстрілювали. Було моторошно,бо останній раз я чула вибухи тоді - у лютому.

В ніч на 11 листопада Миколаїв потрапив під ракетний удар,а вже ввечері я дізналась,що в Херсоні «наші»!

Моє місто стало звикати до тиши ,але іноді її переривають звуки «мопедів»,повітряних тривог,ракет та вибухів.

2023 рік.

Я не споживаю нічого російського. Доначу скільки можу, бо хочу віддячити та допомогти нашим захисникам і захисницям за можливість жити «сьогодні». Це важко,та двом військовим я сказала це просте,але таке важливе: « Дякую».

Всім захисникам я буду вдячна все своє життя. Багато сімей чекають своїх рідних з поля бою чи полону...І пригадується мені «Камінний хрест» Стефаника,де Іванко повернувся з війська живим,але його не дочекались батьки. Нехай твір Стефаника буде лише словами на папері ,а всі українці дочекаються рідних і скоріше зберуться разом!

Я підписую і поширюю петиції про присвоєння звання «Героя України(посмертно)»...бо це все,що я можу зробити для родин полеглих воїнів.

Павло Тичина писав про героїв Крут але зараз цей вірш чіпляє і нас :

«Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

з славою святих. -

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.»

Мені соромно за те,що про війну я заговорила лише тоді,коли вона торкнулась мене особисто.

Наші люди неймовірні,наші військові-герої,ми-нація,в крові якої тече воля і свобода!

«А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

 Немає поля, то буде воля.[…]

Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!»- Лані Костенко.

Кожен з нас повинен робити все що може,щоб наблизити день нашої перемоги!

Дякую нашим захисникам і захисницям!