Прохорцев Юрій, 1 курс, Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Лазарєва Альона Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року відкрило нову сторінку в житті кожного з нас. Прокинувшись від гулу ракет, які пурхали в повітрі над моєю хатинкою, я зрозумів, що минулого життя вже не буде. Я опинився у вирі подій, які навіть уявити було важко. Перший місяць війни я провів у Луганській області, в підвалі, який здався мені водночас і схованкою, і пасткою. Там, де ми ховалися від гулу ракет, проникав тільки тьмяний світ. Холодне каміння стін і майже повна темрява стали тимчасовим домом, де час тягнувся невимовно довго.

Ми всі були налякані та зневірені, та водночас чіплялися за останні залишки надії. Тільки одне допомагало триматися – бажання вижити, яке росло, мов слабка свічка, що то гасла, то знову оживала. Там, у підвалі, відчувалося, що ми вже ніколи не повернемось до того життя, яким воно було раніше.

Згодом обставини змусили мене залишити підвал і переїхати до Запоріжжя. Здавалося, що тут зможу трохи видихнути, відчути себе в більшій безпеці. Але дуже швидко стало зрозуміло, що і тут спокою не буде. Запоріжжя також потерпало від нескінченних обстрілів, які лунали вдень і вночі. Гуркіт снарядів та виття сирен стали невід'ємною частиною повсякденного життя.

Натомість прийшла депресія, яка охопила мене так, як тільки може війна охопити людське серце.

Кожен день був схожий на попередній – здавалося, що я застряг у порожнечі, де нічого не має сенсу.

Моя душа, наче віддалена від тіла, блукала в сірості й тривозі. Запоріжжя, здавалося б, місто для нових надій, стало для мене полем бою з самим собою. Відчуття втрати, самотності, розчарування перетворювали мене на тінь самого себе.

Але в цій темряві я почав поступово знаходити маленькі промені світла. Слова підтримки від знайомих, навіть чужі обличчя людей, що теж боролися за своє життя, допомагали хоч трохи відійти від власних страждань. Я зрозумів, що не можна дозволити війні забрати мене повністю, що навіть у найтемніші часи в нас завжди є щось, що може витягнути з прірви. Я вирішив знаходити сили там, де це можливо, тримаючись за людей, які не здалися, за спогади про мирне життя і навіть за власні мрії.

1000 днів війни. Звучить як нескінченність, як щось, що перевернуло життя раз і назавжди, розірвало звичні зв’язки, відкинуло в темряву. Ця тисяча днів стала своєрідним уроком про те, як важко, але необхідно шукати світло, навіть, коли воно майже непомітне. Хоча війна і зруйнувала чимало, вона також навчила мене цінувати кожен момент, бути сильним, навіть, коли здається, що сили покинули.