Стрепетова Катерина, 2 курс, 1 група, Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Буц Олена Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це трагедія будь-якого часу та епохи. Війни яскраво описуються у романах. Настільки чутливо та реалістично описані відчуття, переживання, трагізм вічного очікування та надії, а інколи радості.  Радість, яка на деякий час дає вільно дихати та зкидає тягар з серця, змушуючи забути що було, що буде і думати тільки про те, що відбувається зараз. Ми могли лише читати про це у романах Ремарка, Камю, Довженка та інших письменників,  співчуваючи головним (і не тільки) героям. Але вже тисячу днів, ми живемо подавленними, вічно тікаючими у невідомість, та з дитячою надією на різке закінчення війни, таке ж різке, як і її початок. Наразі цими героями стали ми.

Чи всі пам’ятають  дні перед початком повномаштабного вторгнення? Здається, ці свобода та мир в повітрі давно забуті. Тоді вже ходили плітки, занепокоєння, та неможливість того, що можлива війна. Ці останні дні перед війною, звісно ж, запам’яталися усім Українцям. Дні коли можна було ходити до школи, на роботу, до родичів, та просто гуляючи вулицями, не очікуючи та не думаючи про тривоги. Бути заклопотаними лише малими побутовими проблемами, дрібними конфліктами, роботою та іншою, вже звичною, буденністю. Наче клеймо, яке залишається на шкірі , дуже повільно та боляче загоюється, залишиться в пам’яті час, коли почалося вторгнення. Щось надломило усіх. Як дзеркало розбилась віра у не можливість війни у двадцять першому столітті. Спочатку ніхто не розумів, що відбувається, та думали, що це суцільний жарт та відверто не сприймали те, що відбувалось навколо. Навіть, коли лунали вибухи, сирени, канали, де всюди говорили про початок війни, була надія що це сон, поганий, моторошний сон, який закінчиться та забудеться, коли ти прокинешся та зітреш холодний під з чола. Уся країна сподівалася, що це сон.

Війна застала нас не готовими, розпач громадян, страх за рідних, з кожною хвилиною охоплював не одне серце. З часом, звісно, звикли до швидко та постійно змінюваної ситуації. Довелося, як загублений у темному лісі турист, йти у невідомість. Ми ніколи не знали, що буде завтра чи через п’ятнадцять хвилин, але не звертали на це уваги. Бо “нічого нікуди не дінеться”, чи не так? З початком війни більше цінується час. Місяці, коли воїн чекає відпустку,  щоб побачити сім’ю. Миті, які проводиш з родичами за кордоном, смакуючи кожну хвилину мирного, хоч і не простого життя. Години, які терпляче чекають українці в окупації на відкриття зеленого коридору, з надією, що зможуть доїхати до не окупованого міста.

Війна вчить нас цінувати те, що мить не буде вічною. Що треба намагатись жити, не дивлячись ні на що. Що треба кохати, бути коханими, не боятись починати щось нове, втрачати, говорити, робити!

Та головне, співчувати та допомагати, не звертаючи увагу на те, що тепер вічно доводиться тікати. Хоча, як писалось в одному творі :- “Співчуття – це лицемірство. Коли ти співчуваєш- радієш, що це сталося не з тобою та не з твоїми близькими” , - і десь, у глибині душі, з цим багато хто погодиться. Але, на превеликий жаль, ця ситуація водночас з’єднала та розділила український народ. Суперечки на рахунок мови, хто як живе, як поводиться, яку має думку, і так далі… Лише віддаляють людей один від одного. Ці важливі питання, повинні були вирішуватись раніше, або у мирний час, що б на частини не руйнувати єдиність народу.

З’явилось дуже багато шахраїв, які залюбки наживаються на горі інших. Гидко дивитись, коли у важкі часи, люди егоцентрично думають лише про себе. Війна дала змогу побачити нутро людей, які були поряд, людей, на яких можна розраховувати, та яких дійсно цінуєш.

Багато хто втратив знайомих та друзів, коли зрозуміли що вони їм не потрібні. І я не виключення.

Але чи дійсно це втрата? Від початку, з кожним днем війни надія на швидке закінчення стає все меншою.І на тисячний день, навіть, здається чимось неможливим.  Гарних прогнозів не дають ні наші, не закордонні новини. Тому всі шукають втішні прогнози, передбачення з біблії, слова Ванги, Нострадамуса та інших “провидців”. Але, як на мене, це безглуздя. Істина тут одна – все колись скінчиться. Неодноразово історія демонструвала затяжні, криваві війни, але крім жорстокості їх поєднує завершення.

Я могла писати тільки про себе, про “свій” шлях, замість «ми» писати «я», але, на мою думку, у всіх нас спільний шлях : у людей на фронті, які нас захищають, у людей, які були в окупації, у тих, хто виїхав, у тих, хто втратив домівку, близьких, спокій та багато чого іншого. Ми всі чекаємо одного. Треба лише час. Його хочеться самостійно підштовхнути, але це не стримна постать, яка безперервно рине, і яку ми не зможемо ніяк втримати. Настане хвилина, коли на радіо, в новинах та на вулицях буде радісно лунати слово «Перемога». Закінчується і зупиняється все, окрім часу. Хоча може і час колись зупиниться?