Куліковська Тетяна, учениця 11 класу Григорівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онофрійчук Катерина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна... Як і для всіх вона почалася 24 лютого 2022 року. Зляканий і розгублений голос мами вихопив нас із солодких обіймів сну о четвертій годині ранку й сповістив про жорстоку реальність... До нас війна «прикотилася» із анексованого Криму.

Вже через тиждень майже вся Херсонщина була під рашистським чоботом. Вони пройшли через наше село й посунули далі, а ми залишилися...

Я трішки хочу розповісти про себе. Коли мені було шість, старшій сестричці сім, а братикові чотири роки, нас всиновила родина, в якій  уже було троє своїх дітей. Отак ми і жили:  тато займався  вирощуванням сільськогосподарських культур; мама - господарством, дітьми, домом, вирощуванням полуниці (про яку мріяла ще з юності) та інших овочевих; а ми допомагали обом чим могли, і, звичайно ж, навчалися.

На той момент я була ученицею 9 класу. 23 лютого ми висіяли редиску, яку планували продати через місяць.

І раптом усі почуття перемішалися. Навчалися дистанційно за українською програмою. Говорили лише українською мовою. Напевно, це була перша ознака спротиву, непокори. Але земля... плодюча херсонська земля почала, як і кожної весни, давати  врожай. Їй було байдуже до війни: посадили - отримуйте плоди. Зародила редиска, салат, потім почала дозрівати полуниця, морква... Земля потребувала робочих рук. І ми працювали, забуваючи на деякий час про все на світі.

Якось у травні тато взяв мене із собою на гуртовий овочевий ринок продавати полуницю. Саме тут я лоб у лоб вперше зіткнулася із представником «руського міра». Від цієї зустрічі на моєму лобі деякий час залишалася мітка від російського герба. Більше я нікуди не їздила з дому, боялася.

Ранками і вечорами, працюючи по господарству чи на городі, ми бачили, як летять ракети і снаряди з НАШОЇ окупованої території на міста і села України. Саме вони несли смерть мирним жителям. Від цього було моторошно й дуже страшно. У середині липня ми вирішили виїжджати із рідного села. Це рішення далося нелегко, бо мама з дітьми мала їхати, а тато із старшим братом залишалися. Вони і сьогодні там, і лише зрідка ми можемо з ними поспілкуватися. Повернення на підконтрольну Україні територію було довгим і важким.

Тридцять два російські блокпости прийшлося подолати, поки опинилися на українській території. Телефони змушені були «почистити», щоб не було ніяких компрометуючих фото чи відео. Коли переїхали «сіру зону», нашій радості не було меж, а разом із радістю рясні сльози лилися із очей пасажирів мікроавтобуса. Далі була дорога до Запоріжжя, потім до Хмельницького...

Уже більше року наша родина розділена. Я живу: навчаюсь, допомагаю мамі по господарству, гуляю із новими друзями... Та кожна кліточка мого тіла хоче повернутися додому, щоб там облаштувати все по-своєму.

Це не лише моє бажання, а й бажання всіх моїх рідних.

Важким ударом для нас був підрив дамби Каховського водосховища. Сім’я старшої сестри залишилася без будинку, який був зруйнований вщент водою. Все можна відбудувати, відновити, але спочатку потрібно визволити НАШУ землю від ворога. Дуже хочеться, щоб це сталось якомога швидше!