Дідовець Дарина, 11 клас, Безсалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Лохвицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дідовець Яна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дві тисячі двадцять другий рік. Січень. Я – учениця восьмого класу. Незабаром мені виповниться чотирнадцять років. Як же я чекаю цього дня! Але щоденні новини з телебачення та інтернет-спільнот насторожують. Спочатку я взагалі не сприймала новину про можливе вторгнення в Україну. Двадцять перше століття, яка війна?

Лютий. Мені вже чотирнадцять! В мене безліч планів,я мрію про подорожі. Та новини повертають до реальності і я вже починаю замислюватися про те, а що буде, якщо і справді почнеться війна?

Двадцять друге лютого. Почалося! Мене розбудила мама і в сльозах повідомила новину, якої я найбільше боялася – війна. Я доєдналася до всіх інтернет-каналів громади, області, України. З ранку до вечора читаю новини і вірю, що все це дуже швидко закінчиться. Постійно чую вибухи, від яких стає моторошно і хочеться кудись заховатися.

Березень. Ворожі війська знаходяться за кілька десятків кілометрів від мого села. Боюсь виходити на вулицю, весь час знаходжуся в своїй кімнаті.

Тато записався до територіальної оборони і щоночі ходить на чергування. Вночі майже не сплю, прислухаюся до звуків за вікном, читаю новини.

Квітень. Весна. Але я цього не помічаю. Вже звикла до постійних вибухів, частіше виходжу на подвір'я, можу кілька годин побути вдома сама. Мама ходить плести маскувальні сітки, а я ще не наважуюсь відходити далеко від дому. Ніч. Переживаю за тата. Нещодавно в сусідньому селі на занедбаній фермі знайшли форму рашистів. Страх лишатись вдома наодинці повернувся.

Травень. Намагаюсь хоч якось відволіктися: допомагаю мамі, зустрічаюся з друзями. Все квітне, зеленіє, радісно щебечуть пташки.

Літо. Я так його раніше чекала, а тепер якось байдуже, яка пора року чи погода за вікном. Думки лише про одне – коли це все закінчиться? Намагаюся займатись буденними справами, частіше зустрічаюся з подругою.

Вересень. Дев'ятий клас. Іду до школи ніби в перший раз. Хвилююсь. Страх невідомості, постійні повітряні тривоги, але серед великої кількості людей мені не так страшно.

Чотирнадцяте вересня. Тата забрали на війну. Хочеться кричати і плакати, але не буду засмучувати маму ще більше, їй і так зараз не легко.

Жовтень-листопад. Постійно думаю як там тато, переглядаю в телефоні, коли він був в мережі. На жаль, спілкуємося не часто, йому теж важко. Після кожної розмови з ним плачу. Сумую!!! На щастя є школа ,де хоч на кілька годин можна відволіктися від своїх думок. Нещодавно почула фразу від одного знайомого: «Це вже скільки в твого тата на картці? Триста тисяч?» Не пам'ятаю як дійшла до свого дому і лише тут дала волю сльозам. Як можна вимірювати людське життя грошима?!

Грудень. Як же я люблю зиму! Та перший сніг не приносить радості: татові буде холодно. Новий рік зустрічали удвох з мамою, а під бій курантів загадали одне бажання на двох.

Дві тисячі двадцять третій рік. Січень. З татом спілкуюсь все рідше. Постійно дивлюся в телефон чи не прийшло від нього повідомлення. Мало з ким спілкуюся. Немає настрою.

Лютий. Ура! Тато їде! Найкраща новина за весь цей час! Мені постійно хочеться його обіймати і кричати від радості.

Весна. Тато вдома і мені спокійно. З головою поринаю в навчання. Нещодавно дізналася, що тато мого однокласника зник безвісти. Хочу підтримати його, але не знаю як, можу розплакатися.

Це останній запис в моєму щоденнику. З кожним днем стає все важче описувати свої емоції  та почуття, які постійно змінюються. Більше не хочу записувати, а в майбутньому згадувати всі події, які роблять мені боляче.

Я вже навчаюся в одинадцятому класі. Потрібно визначатися з майбутньою професією. Раніше я мріяла стати психологом, але зараз сумніваюся чи зможу слухати історії людей, не приймати їх близько до серця, не давати волю власним емоціям. Та в мене ще є час на роздуми.

Я вірю, що здобуватиму вищу освіту у вільній і незалежній Україні!