Черкашина Ганна, вчитель, Комунальний заклад «Центр дитячої та юнацької творчості № 4 Харківської міської ради»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Одного весняного дня я стояла та спостерігала за природою, що прокидалася від зимового сну. Все, начебто, було як і раніше: будиночок моїх батьків, садочок, город, що чекав посівних робіт. Все, як і було раніше, крім одного… Йшов 50-тий день повномасштабної війни. Війни, яка не обійшла жодну українську родину, жодне українське серце.

Мої думки віднесли мене на декілька місяців назад в той самий ранок 24 лютого…

Окутані безмежним страхом та розпачем, ми з сестрою все ж таки твердо вирішили їхати до батьків. Ми не знали, що буде далі. Чи правильне наше рішення? Де краще знаходитися: у великому місті Харкові, чи маленькому селищі на Сумщині, де живуть батьки? Ми мало, що та той момент розуміли, але точно знали – ми хочемо в цей страшний момент просто бути разом всією сім’єю. Дорога була дуже складна. Ми бачили все, про що раніше читали в книжках про війну: згорілі танки, ворожу техніку, автомати, що наставляли на нашу машину окупанти і наказували їхати узбіччям, бо їхати по дорозі, своїй рідній дорозі, ворог нам заборонив.

А ще очі, я бачила «їх» очі… Дивилася і намагалася зрозуміти, чи є в них хоча би щось святе, хотіла знайти відповіді на тисячі питань в моїй голові.

Та хіба можливо зрозуміти істот, які не мають право називатися людьми? Ми їхали, вже розуміючи, що опиняємося в епіцентрі бойових дій. Та врешті решт під вечір ми змогли обійняти своїх батьків і відчути спокій хоча би на мить. Так ми проживали ці перші дні, під постійними обстрілами, у холодних підвалах. Але на той момент ми дякували Богу і нашим захисникам, що не були в окупації жодного дня.

І от вже 50-тий день повномасштабної жорстокої війни. 50-тий день нестерпного болю, але надзвичайної сили, неосяжного відчаю, але неймовірної єдності українців.

Вже декілька днів тут, у селищі, куди я з сестрою приїхала того страшного дня, де живуть мої батьки та пройшло моє дитинство, була тиша без вибухів та обстрілів. Тому в мене була можливість стояти надворі і милуватися величчю природи, а не ховатися в укритті. Несподівано мою увагу привернув птах, який прилетів до нашого двору. Він почав ходити своїми довгими червоними ногами по оранці, збирати своїм довгим червоним дзьобом «смаколики» до обіду, розглядати все навколо. Такий великий, красивий, який тільки буває на картинці!

Це був лелека. Я не могла відірвати від нього очей, боялася поворушитися, щоб не злякати цього неймовірного господаря.

Раптом десь дуже близько пролунали вибухи. Хвиля тривоги полонила все моє тіло, очі наповнилися сльозами. Знову почалося… Та перш ніж бігти до своїх рідних, я знову подивилася на лелеку. На моє велике здивування, птах нікуди не полетів. Жоден вибух, від якого завмирало серце, не турбував  лелеку. Він продовжував ходити по ділянці та ласувати знайденою їжею, наче нічого не відбувається. Його спокій просто заворожував! Дивлячись на нього, я наче розуміла його думки… Цей птах своєю благородною поведінкою показував, що знаходиться у себе вдома, на своїй рідній землі, що він знає і любить кожен її куточок, тому кожної весни повертається сюди, до своєї України.

І ніякий вибух, ніякий обстріл, ніякий ворог його не сполохне та не примусить злякатися. Бо це саме його Батьківщина, а не будь-кого, хто вирішив її захопити чи зруйнувати.

Я посміхнулася та, захоплена сміливістю лелеки, підійшла до рідних. Розказала їм про свого нового друга і пообіцяла собі, кожного разу, коли буду падати духом, згадувати його, господаря своєї рідної землі – чарівного лелеку! Бо хтозна, скільки буде тривати ця війна і колись безкінечні 50 днів перетворяться тільки на початок…