Валентина з чоловіком жили в окремо розташованій хати за річкою - її облюбували окупанти і одразу ж вигнали хазяїв. Потім, в ході бойових дій, хату вщент розбомбили. Тепер Валентина з чоловіком не можуть довести, що їх будинок взагалі існував

Я ніколи б не могла повірити, щоб Росія напала на Україну. Це було дуже тяжко перенести. Наш будиночок в селі Макіївці один знаходиться за містком. Далі йде центральна вулиця. В той день, коли рашисти вступили в наше село, я почула, як йде техніка і бахкає. Ми в погріб спустились, бо боялась дуже. Потім почали стріляти, щось летіло. 

Коли ми знаходились у погребі, почули, як до двору під’їхала техніка - був гул страшний. Росіяни стали виламувати хвіртку. Ми вийшли у двір, відчинили, і вони ввалились у двір. Я вам не передам, скільки техніки стояло! Їх дуже багато було. Я сказала, що ми мирні, крім мене і чоловіка тут нікого немає, ніхто з нами не проживає. 

Вони не повірили і стали бігати по двору заглядати в сарай, туалет, до хати. Потім головний їхній командир покликав тих, що бігали по двору. Вони не хотіли йти, автомати наставляли, а потім повернулись і поїхали. 

Дочка мені подзвонила і сказала, що вони будуть їхати з Кремінної, і за нами заїдуть. Я сказала, щоб не ризикували, тому що зятя відразу заберуть на яму, будуть бити і можуть вбити. Тож вони виїхали, а ми залишились. 

У нас телефони були кнопкові, ми не могли телефонувати. Доводилось бігати на Шкільну вулицю - там у кінці ловив зв'язок, і можна було сказати декілька слів. Одна сім’я нам дуже допомагала. В нас техніки не було - тільки мопед, а в них машина була. Вони коли їздили продукти закуповувати, завжди ділились. Тим і виживали. А ще тим, що було в погребі. Коли робила консервацію, чоловік казав: «Навіщо ти скільки закриваєш?» Я вірила, що діти повернуться, онучка повернеться, в нас правнук є - потрібно буде щось їсти, бо вони виїхали і нічого не зроблять. Потім почалось. У мене поряд була хатина - туди приїхав онук з жінкою і двоє дітей з Сєвєродонецька. Ми ділились з ними всім. 

Рашисти в село приїздили, як на свято. У них ротації були на відпочинок - вони приїжджали і шашлики жарили. Потім з Уралу танкова частина зайшла. У нас в городі техніку поставили – там очерет, дерева. 

Хлопці були молоді, років по 19–18. Вони приходили і просили поміняти продукти, а я сказала, що в мене немає нічого міняти. 

На другий день до нас ввалились у двір з автоматами і стали допитувати, чи ми чули, що стріляли, і чи ми нікого не бачили. А то два орки йшли озброєні, а наші хлопці-партизани з села їх вбили, автомати залишились біля них. Йшов повз них чоловік в нетверезому стані, забрав автомати і сховав. Його забрали і били. Потім вбили і кинули біля містка. 

Було дуже страшно кожного дня - земля здригалась і хата тремтіла. Такі були колони машин що туди, що назад, що не могли розминутись. У нас біля хати невеличкий город, а через дорогу добавка – приватизована ділянка. Ми йшли на добавку, а вони йдуть з автоматами. Я кажу: «Дивіться, не постріляйте нас із дідом» Вони сказали, що вони бачать. Я кажу: «Ви все бачите, тільки не чуєте нашого болю і нашого крику душі» Потім пробігав командир і до мене каже: «Скажіть, як добре жилось при СРСР». Я кажу, що добре, тільки кому. Хотів, щоб я підтвердила, як гарно жилось. 

Ми виїхали 7 грудня Нам сказали, що будуть підривати міст. Я чоловікові сказала: «Якщо міст будуть підривати, від нашої хати не залишиться нічого, вона складеться, як карточний будинок». Коли ми речі зібрали і переїхали до знайомих на іншу вулицю. До нас орки підходили і казали, щоб ми виїжджали, а вони будуть нашою провізією користувались. Ми боялись. Я сумку прикрила, бо вони слідкували, що ми веземо. 

Чоловік мене перевіз, а сам повернувся додому, бо в нас господарство було: теличка, птиця, собачки і кішки. Потрошку все перевозив, бо було багато, і росіяни слідкували. Якщо б подвір’я залишилось пусте, одразу вони б туди зайшли, і ми б вже не змогли туди зайти.

Коли підірвали дамбу і вода все затопила, мій чоловік не зміг перебратись на цей берег. Міст теж підірвали, і він залишився на тій стороні, а я залишилась тут. Хлопці наші пішли, а на тій стороні були орки. 

Я залишилась у Колі і Іринки. В них двоповерховий будинок, а ми жили в підвалі. Обстріли були страшні. Якось Іра вийшла з погрібу, а вони лазять, шукають бензин. Іра схопила палку і сказала: «Ви чого тут лазите? Зараз піду до вашого командира і скажу, що ви хазяйнуєте!» 

Обстріли були страшні, тому що росіяни перед дитячим садочком вкопали танки. Їх не було видно, коли вони стріляли, а хлопці наші не могли зрозуміти, звідки стріляють. Все, що сипалось на дитячий садочок, попадало в Коліну хату. Побило здорово будинок. Приходили стріляти, а Іра кричала, щоб уходили. Ми сказали, щоб ішли до себе, в свою росію, ми їх не чекали. 

Одного дня сиділи в погребі і боялись. Вже холодно було, і туди стало затікати. Ми вирішили піти в хату. У хаті туалет не працював, бо труби були розбиті. На першому поверсі був диван і крісло, і так ми одна сидячи, а двоє на дивані по дві ковдри накривали на себе. Я сіла на крісло і вкрилась, я була взута, одягнена. Я тільки зімкнула очі і чую голос мені каже: «Не переживайте, до 15-го будете в Україні» Я відкрила очі і кажу Ірі, що я почула голос. Вона сказала, що це мені снилось. Це було 12 листопада. 

Чоловіка мого вже евакуювали. Я не знала, що з ним. Діти були в Дніпрі, теж про нас нічого не знали. До нас приїздила волонтерка Оля Зайцева і просила нас виїхати.

Я сказала, що поки не дізнаюсь, що з моїм чоловіком, нікуди не поїду: він приїде, а мене немає, - і серце розірветься. 

У нас були зібрані речі і ми погодились виїздити з Олею. Коли ранком приїхала вона, і мій чоловік на велосипеді приїхав. І ми сказали, що ще не будемо виїжджати, - сподівались,  що відгонять їх. Обстріли продовжувались сильніше і сильніше. Тоді, 7 грудня о шостій ранку, ми зібрались і виїхали на машині Коліного онука. Тільки ми піднялись на гору, як почався обстріл. 

Зараз ми з дітьми в Дніпрі, онука наша з правнуком - в Ірпені. Ми хлопцям допомагаємо. У нас зять воює. Душа болить - додому хочеться. Ми оформляли виплату по дві тисячі, а там питання стоїть, чи ми подавали, щоб нам виплату зробили. 

Наша хата повністю розбита. Там, де хата була, тепер попелище - зовсім нічого не залишилось. А тепер нам сказали, що хати в реєстрі немає. А коли ми її купували, то всі документи робили.