До початку війни ми мешкали на тій частині Луганській області, яку в 2014 році окупували. Ми переїхали до Сєвєродонецька. 

У 2022 році почались вибухи. В аеропорт прилетіло - ми почули вибухи, і по телевізору почули, що почалась війна. Виїхали з двома сумками – я, чоловік, донька і кіт. Спочатку нічого не було, але в гуртожитку дніпряни нам допомагали, речі необхідні на перший час були. 

Найбільше шокувало непорозуміння з родичами, які знаходяться на окупованій території і не розуміють, що відбувається. Вони мають свою інформаційну політику і не вірять, найближчі родичі. 

Коли все почалось, було потрясіння. Коли приїхали сюди, ми в шоці були, я не могла плакати. Я перший раз заплакала, коли почула, що прилетіло біля Сєвєродонецька. Там є кінно-спортивний клуб, в який прилетів снаряд, і всі згоріли. Тоді я почала плакати за цими кіньми. Ми з дочкою, з її класом були там на екскурсії, ми годували тих коней, вона каталась на них. Тоді мене емоційно прорвало. 

Дочка навчається у школі в Дніпрі. В її класі всі адекватні, і вона себе почуває краще, ніж у своєму старому класі у Сєвєродонецьку. Я вдячна і задоволена, що в неї все добре в школі, немає булінгу і знущань. 

Хочеться мирного майбутнього, без війни. Хочеться сподіватись, що все буде добре в сім’ї, в країні. Будемо працювати, навчатись.