Шевчук Анна, Жванецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Язловіцька Надія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

День перед війною видався таким самим, як і всі інші. Сонячні промені, пробиваючись крізь віконне скло, наповнили класний кабінет, у якому ми, десятикласники, шуміли і розмовляли на перерві. На той момент війна була лише далекою страшилкою з новин, щось незрозуміле і нереальне. Але тоді одній з однокласниць, дізнавшись про тривожні новини від дорослих, вирвалась фраза: "Завтра почнеться війна!" Її слова занурили нас усіх в неспокій.

Але ми посміялися, відмахнулися і пішли на уроки. Проте слова однокласниці з’їдали мене зсередини. Після завершення уроків я побігла додому і розповіла все батькам. Вони, як і я, не вірили, казали, що це неможливо, щоб таке трапилося.

Наступного ранку мене розбудила мама, очі її були наповнені страхом і незрозумілим сумом. Вона сказала, що їм потрібно їхати і забрати сестру додому, так як вона залишалася в місті на навчанні. А мені сказала піти у коридор або спуститися в підвал. Почалися запуски ракет, гул сирен, відчуття страху бігло по всьому тілу — це був не сон.

Після довгої відсутності батьків вони нарешті приїхали. Мама з татом одразу почали переглядати новини, страх та напруження збільшувались. Ми досі не могли в це повірити. Тепер потрібно було попрощатись зі звичайним спокійним життям — у той день воно перевернулося.

Наступного дня нас перевели на дистанційне навчання. Я не бачилася з друзями, майже нікуди не виходила. Мама вже зібрала всі документи та інші важливі речі. Ми мали виїжджати за кордон, але цього не зробили. І так тяглися дні — тривоги за тривогами, ракети за ракетами, підвали за підвалами. Ми спали одягненими, щоб під час оголошення повітряної тривоги швидко спуститися в укриття.

За рік я перевелася в нову школу. Все притихло. Ми звикли жити в цій новій рутині. Війна стала невід’ємною частиною нашого життя. Але, незважаючи на це, ми не покладали рук і навчалися. Бо ми — майбутнє нашої країни.

Мій батько стояв на блокпостах і був у територіальній обороні. Сина старшої сестри моєї мами забрали на війну навесні. Після року він повернувся додому і отримав медаль "За відвагу". Старша сестра моєї мами стала волонтеркою — виготовляла окопні свічки, тушонки, інші необхідні речі для ЗСУ. Ми часто приїжджали до неї і допомагали. Також удома мама разом із бабусею робили окопні свічки, тушонки — і я їм допомагала. Моя старша сестра, яка навчалась у будівельному коледжі, плела там маскувальні сітки.

Ми навчилися з цим жити і стали більш активними. Проте відчуття тривоги нас не покидало.

У школі проводилися ярмарки, де ми збирали гроші для ЗСУ. Разом з мамою і сестрою ми випікали різне печиво. Ми навчалися, працювали, творили. Ми не стояли на місці, а продовжували жити. Підтримували одне одного, були поруч.

Війна об’єднала нас, зробила сильнішими і дружнішими. Навчила нас цінувати тих, хто поруч, і цінувати власне життя. Ми не стоїмо на місці — ми ідемо далі.