Ковнір Таїсія Сергіївна, Івановоселищенська гімназія-філія Великокринківського ліцею Глобинської міської ради Полтавської області

 

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мироненко Ніна Миколіївна

 

"1000 днів війни. Мій шлях"

 

Тисяча днів... Тисяча снів, розбитих вщент на бруківці історії. Тисяча сліз, що змішалися з дощем, з дощем війни, що поливає цю землю кров'ю і сльозами. Тисяча днів, які ми живемо в цій страшній казці, де добро бореться зі злом, де світло пробивається крізь темряву, а тиша переривається вибухами.

 

Перший день війни – це прокидання від незвичного гулу. Цей гул, що назавжди врізався в пам'ять, назавжди став звуком жаху, звуком війни. Пам'ятаю (хоча я була ще зовсім дитиною) ті перші дні, коли світ обвалився навколо, залишивши лише страх і невідомість.

 

Люди ховалися в підвалах в пошуках безпеки, а на вулицях лунали сирени.

 

Цей шлях – це шлях, яким пройшли мільйони українців. Це шлях, що пройшов через міста, що згоріли, через поля, що засіяні мінами, через душі, що зіткнулися з болем.

 

Це шлях, на якому ми зрозуміли, що справжня сила не в зброї, а в надії, в любові, в єдності.

 

...Іде війна... Вже 1000 чорних днів, болючих, пекучих тривожних ночей, стрічка невтішних новин, постійні звуки сирен, які стають довготривалими (по 14 годин поспіль). Все частіше чуємо сигнал попередження: "Увага! Підвищений рівень небезпеки!".

 

І я, моя сім'я, моє село, моя країна – ми свідки реальних жахливих подій, які кожного дня врізаються у свідомість, здається, нескінченним, незвіданим болем і все більшим бажанням помститися за сотні тисяч смертей, тисячі каліцтв, за безневинні дитячі життя!

 

Що для мене, учениці 8 класу, є сучасна війна?Перелік може бути нескінченним, але я впевнена — це війна за Свободу та Волю, Незалежність, за право йти Своїм шляхом розвитку, за нашу майбутню, красиву Україну!

 

Я пишу цей твір від душі, за покликанням свого дитячого серця. Коли вранці у вікно зазирає сонечко, спросоння я ще на мить забуваю про війну.

 

Тільки на мить... Бо десь до ближнього села наближається вантажівка з написом "На щиті"... Кожної години знищується чиясь домівка, руйнуються школи, садочки, а найголовніше — гинуть люди, вмирають діти — квіти України, її майбутнє, її світла надія.

 

А ви були на Алеї Слави в найближчому місті? Чи вклонилися пам'яті загиблих солдатів нашої мирної країни? Я вважаю, що обов'язком кожного є вшанування героїв. Ми не повинні проходити мимо, не зупинившись у низькому поклоні і мовчанні, знаючи, що тут поховані ті, хто, як і ми, хотіли жити, любити життя, кохати, ростити дітей, чути їх щасливий сміх. Це чиїсь сини і дочки, батьки, кохані, наші знайомі.

 

Я була на Алеї Слави в місті Кременчуці... Там тихо і холодно. Інколи можна почути роздираючий душу крик матері, яка втратила, можливо, єдиного сина — свою надію і опору.

 

Тут найгучніша тиша, яка може бути, пронизливий холод, який обпалює пекучим вогнем.
Саме там вуста матерів, дружин, коханих шепочуть найпалкішу молитву, яку промовляє душа. Адже в горі люди бувають найщирішими.

 

...1000 днів війни — це шлях, який зробив нас сильнішими, мудрішими, кращими. Це шлях, який змінив нас назавжди.