Зьомбра Віталій, 1-ТМЛ-24 група, Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Мись Наталя Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я добре пам’ятаю той рік, той місяць, той день. Я прокинувся о 07:32 ранку, за вікном було не дуже світло. Я одразу відчув, що щось не так. Того ранку мені не подобалось усе навколо.

Погода за вікном була похмура, а хмари були такі темні, що я не мав жодного бажання починати збиратися до школи. Тоді я ще не знав, що мені не прийдеться нікуди іти.

Про те, що почалась війна я почув від  своєї класної керівнички. Вона написала в групу класу коротко і ясно: «Діти, сьогодні дистанційне, почалася війна»

Я був у повному ступорі, мені здавалося що я ще досі сплю. Я відмовлявся усвідомлювати це, адже за вікном я не бачив нічого, що хоча б натякала на початок війни. Лише хмари були темні, сумні, ніби хтось їх закував в кайдани.

Пізніше прокинулися мама з сестрою, усі були наче на голках. Я не мав слів, не знав що мені робити. По новинах та в медіа я бачив, як відбувалися воєнні дії в містах моєї України і мені було страшно, а ще дуже боляче, бо я не знав як мені діяти, куди іти, що робити, деякі мої друзі вже були на кордонах під Польщею. Відчуття безвиході охопило мене так само, як охопило і кожного українця.

Таким був початок, з часом я почув першу повітряну тривогу. Про всі свої переживання я говорив з своїми друзями, мені було спокійніше казати про це саме їм, адже я не хотів лишній раз тривожити свою родину.

Згодом я з друзями до плетіння маскувальних сіток для воєнних танків і бліндажів. Тоді багато молоді приходило плести сітки. Потрібні були усі.

Це дуже допомагало мені боротися з моїм переживанням, адже я відчував себе частиною чогось корисного. Можливо я приносив не таку велику користь, та я все ж приносив її.

Так само, як і решта людей, яких за короткий час поєднала одна річ – війна.

Весь час я думав: «Як жити сім’ям загиблих?», «Що відчувають полонені?», «Як мешканці мого міста сприймають все, що відбувається в країні?». Адже моє місто протягом всього часу не зазнало жодного ракетного, чи балістичного удару. Це дуже добре, але  проблемою стало те, що люди почали потроху забувати про  війну. На плетіння сіток багато хто перестав ходити. Я чув російську музику у телефонах людей.

Велика частка людей споживала ворожий контент, а дехто споживає його досі.

Це відбувалось через те, що люди не свідомі, але найгірше те, що цією несвідомістю вони буквально платили ворогові, а за ці гроші ворог потім бомбардував мою Батьківщину. Це теж ніяк не виходило у мене з думки.  Через війну я почав сильніше регулярно займатися спортом. Спорт став невід’ємною частиною мого життя. Під час занять спортом я менше думав про війну, але ніколи не забував про неї і про свої обов’язки як громадянина України. Я відмовився від російського контенту, бо коли думав про те, яку це має велику ціну, мені ставало соромно. А війна в свою чергу тривала, а з нею продовжували помирати люди. Кажуть, що у нас короткочасна пам’ять, але це далеко не так. Ми можемо не подавати вигляду, але ми пам’ятаємо усе. Кожен українець пам’ятає ціну свого життя.

Всі ми постраждали від війни, хтось переживає її зі страхом не встати завтра з ліжка вранці, дехто переживає цю війну на чужині, багато хто звикає до неї, але так чи інакше від війни потерпають усі, бо війна – це сукупність зла. По -іншому я не можу її назвати, але ми стоятимемо до кінця, адже дух наш незламний. А свобода у нас в крові!!!