Троян Євгеній, 11-а клас, ліцей №3 Подільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Мігуш Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого почалася повномасштабна війна агресором - російською федерацією проти українського народу. У кожного громадянина нашої країни життя після цього поділилося на "до" і "після". Я не є винятком. Сьогодні я хочу поділитися своїм шляхом у цьому невеликому есе.

Мій рідний Подільськ — це місто залізничників. Безліч потягів щодня проїжджають нашими коліями, прямуючи до Одеси й інших міст. Невелике містечко з населенням близько сорока тисяч. І ось, двадцять четвертого лютого, близько п'ятої ранку чутно вибух.

Клята ракета влучає у військовий радар поблизу міста. Багато хто навіть не звернув на це уваги і спокійно поїхав на роботу. Але потім увімкнулася перша тривога, яку кожен, мабуть, запам'ятав на все життя.

Особисто я ідеально пам'ятаю ранок четверга, коли не треба йти до школи — у всіх паніка, а у твоїй дитячій голові повне нерозуміння. З кожною годиною все більше жаху. Жах від сприйняття того, що відбувається, і взагалі, що таке можливо. Я ніколи до двадцять другого не міг навіть усвідомити, що війна можлива у двадцять першому столітті. Дякувати Богу, я не був у гарячих точках чи прикордонних містах, де жахіття доводилося не усвідомлювати, а бачити власними очима. Хоча моє місто і знаходиться на кордоні з нікому не потрібним Придністров'ям, ситуація з яким ніколи не була зрозумілою, особливо на початку війни, проте я досі живу у своєму рідному місті й своєму домі, ходжу до тієї ж школи, а поруч зі мною — мої рідні батьки.

Я нескінченно вдячний ЗСУ за можливість нормально жити зараз.

Тому що не у всіх є можливість просто бути в рідній домівці, повірте, мені гріх скаржитися. Але знаєте, що по-справжньому змінило моє життя під час війни? Це люди.

Внутрішньо переміщені особи — це люди, які назавжди залишили щось у моєму серці. З дві тисячі двадцять другого року я був учасником Молодіжної ради Подільська, яка активно працювала з ВПО. Мені довелося поспілкуватися з десятками людей, які через агресію Росії були змушені тікати зі своїх рідних міст. Особливо багато — з Харкова.

Дивитися на те, як твоя однолітка розповідає зі спокійним виразом обличчя про те, що в її рідному районі залишився лише один цілий будинок, як доводилося по декілька днів сидіти в підвалі, де ноги були наполовину у воді — це просто не передати словами.

Можна бути егоїстичною паскудою, але поспілкувавшись так, навіть і в тебе розтане серце. Іноді навіть слів бракує. Хочеться, знаєте, просто обійняти і сказати: "Я тобі співчуваю". Але цього також мало. Імена Єгор, Поліна, Кирило, Анна, Ілля можуть для вас бути чимось звичайним. Але для мене це імена героїв, які через війну втратили майже все, але далі живуть. І я мав честь з ними працювати. З кимось я товаришував або навіть мав стосунки, за що вони навчили мене цінувати такі дрібниці.

Я безмежно дякую ЗСУ за те, що пишу це есе в теплі, а ви читаєте його не в підвалі. Після всього цього іноді хочеться сказати просто: "Дякую за те, що я їм свіжий хліб".

Отже, моя історія — це не історія про те, як мені важко жилося останні три роки. Це історія про те, як одна подія може поділити твоє життя на "до" і "після", а люди навчити цінувати маленькі дрібниці. Єдине, що я хочу зробити цим есе, — це щоб одного разу ви, замість купівлі чашки кави, надіслали ці гроші на допомогу ВПО. Через п'ять хвилин ви забудете про цю каву, а грошима, можливо, комусь врятуєте життя. Дякую.