Рябих Владислав, 7 клас
Куп’янський ліцей №1 Куп’янської міської ради Харківської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Загоруйко Оксана Ярославівна

Війна. Моя історія

Я став дорослим у 12 років. Тоді я вперше побачив ворожі танки з вікна свого дому. Колони ворожих машин, сотні озброєних людей у військовій формі зі щасливими усміхненими обличчями. А мені було страшно. Сестра міцно обіймала свого ведмедика, мама відвертала заплакані очі, тато мовчки ходив по кімнаті, навіть зазвичай грайлива кішка заховалася під диван. І я відчув, що вже ніколи не буде, як раніше. Не буде прогулянок на велосипеді, походів на річку, солодкої вати на День міста, нудної шкільної лінійки, не буде ігор, безтурботного життя. Моєю рідною вулицею, де я вчора ганяв на велосипеді, тепер їхали ворожі танки. Велетенські сірі гусені повзли новеньким асфальтом, кришучи його. Як і моє дитинство. Тепер я дорослий. Я маю бути відповідальним за себе та свою родину.

Мені було страшно, коли ховалися в підвалі. Страшно, коли від вибухів дрижали стіни. Страшно, коли перевіряють на блокпості документи. Страшно, що заберуть маму. Страшно, коли до мене звертаються: "Нє бойся, мальчік". Страшно йти 5 кілометрів через підірвану Печенізьку дамбу вузеньким металевим місточком. Страшно дивитися вниз, де вирує потік води, б'ючись об каміння. Страшно від невідомості: як ми будемо жити далі? Тата не випустили, нас було тільки троє: я, мама і сестра. Я відповідальний за них, а мені ж тільки 12. Мені вже аж 12, я зовсім дорослий.