Захарчук Оксана, вчитель
Ліцей №3 Калинівської міської ради Вінницької області

Війна. Моя історія

Війна… Це страшне слово повернулося в нашу активну лексику в 2014 році, бо яку б назву не вигадували наші очільники, а факт залишається фактом: територію України вкотре намагаються загарбати, а українців – знищити.

Розпочалася кривава боротьба. Тисячі чоловіків та жінок стали на захист рідної держави. Одного дня повістку принесли й Миколі – моєму братові. Зібрали найнеобхідніше – і в путь. Він – у зону бойових дій, а ми – молитися. Здавалося, час зупинився… Особливо важко було тоді, коли Коля не виходив на зв`язок. Ще важче – коли разом із побратимами потрапив у котел…Потім було поранення снайпера… Важке, але хлопець вижив. Куля ввійшла біля носа, розтрощила щелепу й вийшла під вухом. Місяці реабілітації…Нестерпний біль… Ще важчим викликом була психологічна травма. Повернувшись додому, юнак не міг спати. Разом зі своїм вірним псом зривався серед ночі, йшов у поле за селом і виглядав там сепаратистів… Тільки під ранок,брудний і втомлений, поринав у тривожний сон.

24 лютого 2022 року ми зрозуміли, що розпочалося вже повномасштабне вторгнення. Розум відмовлявся в це вірити, аж поки наша хата не підскочила від вибухів, що пролунали у військовій частині неподалік. Переляканий молодший син кричав, а кругом були купи скла, порізані руки і … страх. Так, страх. Він своїми пазурами впивався в серце, затьмарював свідомість. А ще розгубленість і невідомість… Що робити? Куди бігти? А як там батьки? А що буде з дітьми? А з чоловіком, якого викликали по тривозі? Тисячі питань роїлися в голові, а відповідей не було…

І знову збори… Похапцем збираємо речі й вирушаємо в село. Там трохи

спокійніше, не чути вибухів. Жахаємося від повідомлень про повітряну тривогу, швидко біжимо в погріб, дивимося телемарафон і свято віримо, що все от-от скінчиться… Не скінчилося…

Знову тисячі хлопців і дівчат беруть зброю та стають на захист держави. Повертається до війська і Коля. Повертається, бо вже, на його думку, вміє воювати… Ні, не вмів… 2 квітня нещадна смерть забрала нашого героя у свої холодні обійми. Обірвалося молоде життя, не залишивши свого продовження…

Далі сотні коридорів слави: сусіди, друзі, однокласники, знайомі й незнайомі, але такі всі рідні й близькі, бо ж Українці…

На жаль, війна триває. Але ми не маємо права опускати руки. Сьогодні українці воюють усі, але кожен на своєму фронті. Хтось – на медичному, хтось – на освітньому, хтось – на культурному… Ми нація незламних! Пам`ятаєте, як у Ліни Костенко:

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

Ціна незалежності виявилася дуже високою. Але націю, яка за такий короткий проміжок часу зуміла об’єднатися сама й об’єднати навколо себе однодумців, не зламати. Слава Україні! Героям слава!