Бондар Дар’я, 11 клас
Ірпінський академічний ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лук'янченко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Коли мені було лише сім, почалися події на Майдані, влада тікала, народ бунтував, демонструючи мужність та стійкість, а я, мала, ще нічого не розуміла. І раптом світ перевернувся – почалася війна. Мої друзі, знайомі, родичі опинилися в епіцентрі конфлікту, з відчуттям постійного страху, відчаю, вони не їхали, залишалися з найціннішим – своїм краєм та вірою в перемогу.

Тієї фатальної п'ятниці я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Дивне відчуття, та й батьки не спали, вони щось дуже активно обговорювали за дверима, але через декілька хвилин зайшли до моєї кімнати і, обійнявши, сказали: «Почалася війна».

Літаки, але не ті що раніше… Я не підбігала до вікна в надії побачити один із них – жахливий страх полонив моє тіло при кожному їхньому прольоті. У такі миті вижити – єдине бажання, про завтрашній день і слова не було.

Фільми про біженців? Я б ніколи не подумала, що буду героїнею одного з них, але життя вирішило по-іншому.

Перші дні ми ховалися в подруги, було страшно, але те, що ми разом, давало сил продовжувати вірити у найшвидшу перемогу, яку нам так обіцяли з екранів телевізора.

Обстріли частішали, уже над нами пролітала не перша ракета. Треба тікати!.. Ми зібрали речі й готові були виїжджати будь-якої секунди, але з самого ранку довелося різко змінити плани, і це, напевно, врятувало наші життя, бо за кілька годин дізналися, що те місце повністю захоплене рашистами, з’явилися перші розстріляні автівки з цивільними.

Через декілька днів ми почули про офіційну евакуацію. Це було нашою останньою можливістю вибратися з пекла.

Найстрашніше – розставання з близькими, я обіймала тата та дідуся, як ніколи раніше, і лише одна думка крутилася у мене в голові: «А якщо я ніколи їх більше не побачу?» Плакали всі, навіть батько, ніколи не бачила його таким, але в ці миті ми зовсім не цуралися своїх емоцій.

Перон… Страх, плач, з усіх боків озброєні військові, нажахані жінки та діти. Ірпінь – Київ. Як ми потім дізналися, наша електричка була останньою. Останньою, що доїхала цілою. Київ… Натовп, у потязі купа людей, тиснява, 12 годин до Львова, нікого вже не цікавив комфорт, головне – доїхати.

Ми зупинялися декілька разів… Людська тиша і страх за життя, наші вуха пронизував звук сирен – приголомшливий і тривожний.

Втома переповнювала тіло, а рідні краєвиди пролітали за темними вікнами, сум і страх не давали ними насолодитися. Голод, хотілося спати, плач немовлят, атмосфера жаху, години тягнулися вічно і, здавалося, ніколи не закінчаться.

Ми приїхали до Львова, але вже не було сил радіти, від зимового холоду тіло пробирали дрижаки. На вокзалі було метушливо, одні штовхали інших, губили речі, шукали рідних і бігли. Я вперше в житті спала навприсядки, але це була найкраща подія за ці 24 години.

Кордон із Польщею. Я ніколи б не подумала, що люди аж настільки звірі, бо кожен пхався, щоб протиснутися вперед, незважаючи на інших. Десять годин, десять годин на холоді в жахливій давці – божевілля.

Пройшовши кордон, ми осіли в центрі для біженців у Польщі, через п'ять днів вже їхали до родичів в Італію, але я не відчувала спокою, мені все одно було лячно за родичів, друзів, і, головне, за свій дім – свою країну.

Як би мої батьки не вдавали, що все добре, це була брехня, вони так само, як і я, відчували страх, бо прямо на очах руйнувалося їхнє щасливе життя, нещодавно таке вільне й безхмарне.

Польща, Італія, Болгарія… Минали дні, місяці… Рік пройшов з часу, як ми поїхали з України – і ось я знову повернулася додому, але це місце вже ніколи не буде таким, як раніше. Ні для мене, ні для жодного українця.