Кревська Тамара, 11 клас, Княгининівський ліцей Волинської обласної ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яручик Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів,.. тисяча ночей, пронизаних сиренами і вибухами… Тисяча історій, що перетворилися на попіл… Тисячі виплаканих сліз, що змішалися з дощем… Скільки ж горя може вмістити одне серце? Скільки смертей може пережити одна душа?

Я ніколи не думала, що житиму в такі часи, коли слово "війна" перестане бути абстрактним поняттям із підручників історії і стане жорстокою реальністю, що вдерлася в наші серця.

…Першим з мого життя через війну пішов  Діма. Звістка про загибель друга, розстріляного окупантами просто на вулиці у Бучі, вразила мене до глибини душі й розбила на тисячі шматочків. Я не можу уявити, який жах він пережив у ті останні хвилини свого життя і що він відчував, коли кулі пронизували його тіло… Після цього я втратила будь-який контакт із його ріднею.

Потім не стало Ані… Моя подруга з Дніпра… Звичайний день перетворився на жах, коли багатоповерхівка, в якій вона жила, обвалилася під вагою ворожих ракет. Уламки забрали її життя, залишивши мене з бездонною прірвою туги.

Не встигли загоїтися попередні рани, як з'явилася нова, така ж болюча… Ще одна Аня, моя онлайн-подруга з Одеси, загинула під час чергового обстрілу. Я ніколи не забуду її останнє повідомлення: "Тома, я більше не напишу, але ти не забувай мене)." І очищений чат через запланований нею час…

Ці смерті таких рідних мені людей залишили неабиякий слід  у моєму серці, душі й пам'яті. Вони без сумніву вплинули на мене, як будь-яка втрата, але й зробили сильнішою і дали ще більше наснаги і розуміння: чому і за що я маю боротися.

На жаль, загиблі друзі  –  це ще не все. Список загиблих родичів на фронті постійно поповнюється. Кожне повідомлення про чергову втрату – як удар ножем у серце… Косить мене з ніг, вибиває весь кисень із легень…

Ця війна забрала в мене стільки близьких людей, що іноді здається, ніби світ навколо перетворився на величезне кладовище. Але не можу дозволити собі опустити руки. Я повинна жити далі, пам'ятаючи про тих, кого втратила. І  розумію, що найкращий спосіб вшанувати їх –  це пам'ятати.

Силою перемогти ворога, який приніс стільки болю і страждань, на фронті –  справа військових. Але що робити нам? Чим можемо боротися? Я переконана, що маємо перемагати мовою, культурою. Ми повинні зберегти нашу ідентичність, передати її наступним поколінням. Зобов'язані показати всьому світові, що українці – це сильний і незламний народ, адже саме культура – це те, що об’єднує, що робить нас українцями.

Україна –  це рідна мова, мелодійні пісні, народні звичаї і традиції. Це те, що ворог намагається знищити, але ніколи не зможе.  

Я вірю в нашу перемогу. Вірю, що прийде день, коли ми зможемо жити в мирній і процвітаючій країні. І тоді обов’язково згадаємо всіх тих, хто віддав за це власне життя. Їхні імена назавжди залишаться в нашій пам'яті, а подвиг надихатиме  на нові звершення. А поки що ми маємо продовжувати боротися за себе, за своїх близьких, за майбутнє. Боротися за Україну!