Вовчик Валерія, 11 клас, Сарненський районний ліцей "Лідер" Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дибач Тетяна Антонівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже 1000 днів життя і смерті… 1000 днів болю та надії…1000 днів війни в Україні…1000 днів війни у мені…

Миру усім, хто читає мою історію…Історію, яка розділила моє життя та життя моєї  сім’ї  на «до»  та «зараз».  Історія Валерії, звичайної дівчинки-підлітка та звичайнісінької української родини, яких є тисячі, а, можливо, і мільйони по всій Україні.  Але я хочу поділитися секретом про силу любові, гордість незламного духу та непереможну віру у життя.

Моя мама працює вчителем у нашій місцевій школі, тато працював продавцем побутової техніки, а я з сестрою навчаємося у ліцеї.

Чутки про початок повномасштабного вторгнення в Україну російських військ ширилися довгий час, але я як і більшість людей не вірила і не уявляла, що може чекати мою країну та народ.

Ранок 24 лютого… Я прокинулася як завжди, щоб іти до школи. Не відчуваючи жодних тривог у душі,  поспішала до ванної кімнати. Проходячи коридором, почула розмову батьків, які стурбовано говорили на кухні. Саме тоді зрозуміла, що почалася війна.

В один момент змінилося все, але навіть того ранку я не усвідомлювала що буде далі.

Майже цілий день ми провели вдома. Тато помітно хвилювався, а мама постійно плакала. Ми зібрали найнеобхідніші речі та документи. Потім всією сім’єю поїхали до бабусі з дідусем. Ми з сестрою сиділи на задньому сидінні авто, але чули розмову батьків, хоч не могли зрозуміти, про що йде мова.

Мама була за кермом, пам’ятаю, як тато поклав свою руку на її і  сказав: «Ти не дозволила піти вісім років тому, а тепер я повинен... »

У той же день ми повернулись додому, тато поїхав у місто... До нашого будинку постукали люди у військовій формі і простягнули мамі невеликий аркуш білого паперу – повістка для тата. Вона гірко плакала, а я з Катериною звинувачували її, що вона взяла повістку і цим самим відправила тата на війну.

Як виявилося, всі звинувачення були даремні: мій тато в  той час був у черзі добровольців біля військкомату…

А далі все, ніби страшний сон…Тато на війні, мама постійно волонтерить.. Постійний перегляд новин…звільнення Бучі, Ірпеню… Усе це накладало відбитки у моєму маленькому серці…Та найбільший страх – це страх за тата. Кожного разу, коли він ішов на виконання  бойового завдання, моє тіло ставало наче паралізоване, мозок відмовлявся думати, а серце тріпотіло, наче птах у клітці. Я ж добре розумію, що сапер не має права на помилку…

Із цього стану повертало лише татове повідомлення «Привіт, мої дівчатка. У мене все добре. Люблю вас».

….Ні, я  не звикла до війни, я  пристосувалася жити під час війни, тому що життя продовжується, навіть більше, життя перемагає. Життя завжди перемагає!!! Саме так, у такий важкий час ми дізналися чудову новину про те, що у нашій родині з’явиться ще одна дитина. У березні 2023 мама народила Христинку…

У березні, але вже 2024 року,  наш тато Олександр повернувся додому. Сьогодні моя родина продовжує шлях боротьби з ворогом. Тато після повернення працює у місцевій хлібопекарні, доставляючи хліб навіть в інші області нашої країни. Мама продовжує займатися волонтерством: збори на дрони, автівки, тепловізори, закупівля ліків, відправка допомоги військовим та людям з прифронтових областей.

А я з Катериною підтримуємо і допомагаємо: робимо окопні свічки, готуємо смаколики для наших захисників, організовуємо та беремо участь у благодійних ярмарках.

 А ще я дуже  люблю писати вірші. На жаль, більшість з них про війну, про те, що не відпускає, про те, що болить щохвилини…. Є вірші, які я   присвячую нашим військовим, висловлюючи подяку за захист, намагаючись донести нашим Героям, що вони найкращі та найсміливіші люди у світі. Що ми чекаємо кожного з них!

Війна триває, війна, на жаль, ще не закінчилась, і кожному потрібно не стояти осторонь і чекати перемоги, а щодня робити хоч щось для перемоги.

Я – роблю, роблю все, що можу, інколи навіть те, що понад мої сили… Разом зі мною так живуть тисячі українців, які чекають з війни своїх рідних та близьких…

Майже 1000 днів війни… Де кожен день пише нову історію! Слава Україні! Героям її слава!