Ковтун Софія, 11 клас, Сарненський районний ліцей "Лідер" Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дибач Тетяна Антонівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Четверта година ранку… початок війни…  Страшні крики людей, гучні «прильоти», розбиті будинки -  опис жахливих і майже нереальних подій, які і досі здаються жахливим сном для кожного українця.  Але, на жаль, - це реальність.. Реальність, яка змушує задуматись над тим, які моторошні події трапилися  із усіма нами за 1000 днів війни.

Перші дні війни були важкими. Я пам’ятаю, як ми разом з родиною сиділи у вітальні, слухаючи новини.

Тато намагався заспокоїти нас, але я бачила в його очах тривогу. Він був військовим, і я знала, що обов’язок кликатиме його на фронт… Через кілька днів вдома залишились мама, я і моя молодша сестричка… Тато пішов на війну… Так веліло його серце, так веліла його совість….

Я намагалася бути сильною, але всередині панував страх: страх втратити його, страх бути покинутою, страх невідомості.

Але попри цю тривожність, я кожен день намагалася підтримувати свою маму та сестру,  чекала новин від тата, сподіваючись, що з ним усе добре і він швидко повернеться додому. Я щодня намагалася з ним говорити, шукала слова, наповнені любов’ю та підтримкою, і дуже боялася,  коли він не виходив на зв’язок...

Минали дні, місяці... Татусь завжди намагався при першій можливості зателефонувати нам і сказати , що з ним все добре, інколи навіть приїжджав додому… Це були найкращі моменти мого життя. За цей найщасливіший, хоч і короткий період, ми ділились історіями, сміялися і плакали… разом. Це давало сили вірити, що війна от-от закінчиться і тато зможе повернутися додому.

У ці радісні моменти я розуміла, що мама, сестра та я - не самотні, що у нас є сильне чоловіче плече, яке завжди буде нашою надійною опорою.

Чесно кажучи, кожен день війни був випробуванням. Я бачила, як мої друзі та знайомі  втрачали на війні батьків, братів і сестер. Я відчувала їхній біль, намагалася підтримати настільки, скільки вистачало моїх сил, але ніколи…ніколи не могла уявити, як це - втратити  рідну людину…

І ось одного дня, читаючи новини в Інтернет мережі, я побачила чорну стрічку на портреті свого тата. Спочатку шок не дозволив мені повірити у це…  

Потім був телефонний дзвінок  мами… Дзвінок,  який змінив усе моє життя... Слухаючи її, я відчула, як земля втікає з-під ніг, як те, чого  я найбільше боялася, стало страшною реальністю…

Тата не стало… Подія, яка розбила моє серце на тисячі уламків. Втрата найріднішої людини - це не просто самотність, це порожнеча, яка заповнює кожен куточок зболеної душі.  

Після втрати тата моє життя змінилося назавжди. Я переживала гнів і безсилля, запитуючи себе: «Чому? Чому саме він?» Але з часом  зрозуміла, що ці питання не принесуть мені спокою. Я взяла на себе відповідальність - стати голосом для тих, хто більше не може говорити, приєдналася до волонтерської організації, яка допомагає сім’ям загиблих військових. Це був мій спосіб вшанувати пам’ять тата. Я зустрічала людей із схожими історіями, і ми разом ділилися болем та підтримували один одного. Це стало моєю терапією.

Кожен день намагаюся жити так, як навчив мене тато - з любов’ю і відвагою, пам’ятаю його посмішку і те, як він завжди говорив: «Ніколи не здавайся».

Ці слова стали моїм гаслом у важкі часи. Я усвідомила, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, тому що вірю і знаю, що завжди мій татусь залишатиметься  поряд зі мною… Втрата тата залишила глибокий слід у моїй душі, але вона також навчила мене цінувати кожну мить життя. Я мрію про день, коли війна закінчиться…. Але поки що це лише мрія…  

А зараз  я продовжую боротися за пам’ять про мого тата та за всіх тих, хто загинув у цій страшній війні.

Їхня жертва не повинна бути марною.  Ця боротьба – це шлях до надії, шлях до розуміння себе і світу навколо, шлях до віри в людство та його здатність до відродження.