Романцова Єлизавета, 3 курс, Харківський фаховий коледж технологій та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дверницька Маріанна Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Середа, 23 лютого. Соцмережі заповнені новинами про напад росії, що повинен був трапитися у вівторок, 22 лютого. Стрічки тік току були переповнені жартами: “У вівторок напад росії, а у мене іспит у школі”. У той же час я з нетерпінням чекала четверга. Ми повинні були зустрітися. ВІН запропонував би провести мене до дому і я погодилась би.

Повертаючись до дому, ми б обійшли сусідній будинок, ВІН переказував би сюжет книг, а я б уважно слухала його і йшла трохи повільніше. Ми недбало б попрощалися біля під’їзду і зустрілись у п’ятницю..

Четверг, 24 лютого, майже п’ята. По радіо гуде сирена, ведучий перераховує речі, що повинні бути у тривожній валізі, метушаться дорослі. Я сиджу на килимі й збираю ліки, що можуть знадобиться.

“Ми не зустрінемось..” - промайнула думка у голові, але тоді я ще не знала, що все зміниться і ВІН стане для мене чужим.

Моя бабуся якось сказала: “Не думала, що ти застанеш часи війни” - і я теж не гадала про це. Мої думки були про коледж і домашнє завдання. Здалось, ніби тоді всі мої плани похитнулися лише за одну ніч.

Кожен день гули сирени, люди бігли до станції метро. Ми теж були там. Сиділи у вагоні, заповненими людьми: дітьми, студентами, дорослими. Деякі панькалися з дітьми на руках, а деякі сиділи біля подовжувача та чекали позначку 100% на своєму мобільному.

Я пам’ятаю, як інколи прокидалася і дивилася на людей навпроти, згадуючи, яке голосне було раніше метро.

З часом люди перестали ховатися в метро, чи, можливо, так здавалося, але, чуючи вибухи десь далеко, я просто відмахувалась і продовжувала кип’ятити воду для чаю.

Перший раз ми зазнали блекаут не у нас у Харкові, а у Львівській області м. Шепетівка. Було холодно. Зимних речей майже не було. Я надягала декілька штанів, щоб вийти з будинку. Коли сніг падав мені на вії, здавалося, що все добре, то був просто жахливий сон.

Ми пробули там місяць і повернулися додому, у Харків.

Я пам’ятаю, як намагалася шити штанці, коли не було світла, крутячи долонею колесо швейної машинки. Приблизно о другій увімкнули світло і, думками вибачаючись перед сусідами, я  увімкнула машинку і продовжила шити виріб.

2023 року нас занесло у Київ. Перебуваючи в гостях у дядька, ми шукали квартиру впродовж місяці. Ми повернулися додому за теплими речами, але там на нас чекали вибиті вікна квартири.

За час війни я дізналася, як сильно я можу любити рідних мені людей і як я боюсь за їх життя. Я зробила немало помилок, намагаючись захистити їх.

Ми змінилися, як і світ навколо. Щось ми отримали, щось втратили, на щось ніколи не знайдемо відповіді, а щось зовсім не потребує запитань. Те, що колись здавалося нам не можливим, стало нормою зараз, та все рівно час від часу турбує нас.

Не дайте події 24 лютого 2022 року зруйнувати всі ваші цілі та мрії! Спробуйте ЖИТИ, а не існувати!