Сухомлін Олена, 10 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Драбинко Дариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя розповідь розпочнеться не з ранкового вибуху, а з дванадцятої години ночі двадцять четвертого лютого. Це були останні спокійні шість годин мого життя і життя всієї країни. Дивлячись серіал та доїдаючи залишки торта з маминого дня народження, я випадково перевела погляд на екран телевізора. 00:31, телеканал 1+1 і програма, назву якої я вже, мабуть, ніколи не згадаю, де обговорювали тему війни. Послухавши декілька хвилин, я розплакалася.

Не хотілося вірити, що це можливо. «Ні, це просто здогадки», - подумала я і перемкнула. 01:42, треба спати.

Дивно, але якась незрозуміла тривожність огорнула мене з ніг до голови, серце вилітало з грудей, неначе випила десять горнят кави за раз, голова йшла обертом. «Перехвилювалася, - подумала я, - треба лягати відпочивати.» Сон завжди допомагає й упорядковує думки. Ближче до третьої години ночі очі зімкнулися.

07:23. Телефонний дзвінок. Чую голос мами. Думки в цей момент були сповнені лише бажанням побільше поспати.

Навіщо телефонувати так рано?

-Алло? Мамо?

-Доню, прокидайся.

-У мене до уроку ще півтори години, що трапилося?

-Збирай речі, все найнеобхідніше.

-Навіщо?

-Ти тільки не хвилюйся, війна почалася.

Я почула легке матусине схлипування і тремтливий голос.

-Мамо, не читай новини в гуглі, я хочу спати!

Скинула виклик.

-Маячня! З цією думкою ніби щось заворушилося в серці. Увімкнула телевізор: 1+1, марафон «Єдині Новини». Почула, що сьогодні з четвертої на пʼяту ранку росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну

Наступний кадр мій Херсон і аеропорт « Чорнобаївка», чорний, ніби огорнутий пилом. Тремтіння рук, сльози, дзвін у голові і повне нерозуміння. Що робити далі? Мої думки обірвав звук із вулиці, такий невідомий і моторошний. Він був схожий на крик розлюченої тварини, що попереджує про небезпеку.

Прожогом тікаючи від вікна, я вибігаю на коридор, де стояла моя подруга дитинства. У той день я бачила її поруч востаннє… Дивно, це було ніби вчора, але пройшло вже більше двох років.

Далі все як в тумані. Памʼятаю вибухи, тремтіння вікон, божевільну метушню, розгублену маму, і всі проблеми, які були до цього, зникли. У цей момент розумієш, що головного не так багато: життя своє і рідних - ось цінні речі. Проте найстрашнішою стала ніч.

Знаєте, на що схожі нічні обстріли? На смерть. Неминучу, безжалісну, болючу і приречену.

Перша ніч бойових дій найстрашніша з усього пережитого за моє коротке життя. Вона не зрівняється ні з чим: ні з розлюченим маминим поглядом, ні з темрявою в кімнаті, навіть найстрашніші нічні кошмари були забавкою. Ось справжнє лихо.

Спочатку йде свистіння, ніби у тебе летить літак. Потім - снаряд, величезний металевий молоток, бʼє з усієї сили в дах, за ним скрегіт, схожий на тисячі і сотні котячих кігтів.

Усе відбувається настільки швидко, що ти розумієш: сенсу кричати й тікати немає. Є лише одна надія - молитва. Тоді настає тиша. Мертва тиша. Цієї ночі я вперше падала на підлогу, закриваючи голову руками від звуку літака. Спати було неможливо, бо снилися мирні сни.

Наступного дня ми пішли у укриття за десять хвилин від дому. Пересувалися біжучи. Я мріяла, аби не потрапити під обстріл і всі мої частини тіла залишилися зі мною.

Додому лише вдень. Звуки вибухів лунали звідусіль. Виходячи з укриття, я ловила звʼязок, телефонувала бабусі і подрузі, благаючи забрати мене з цього жахіття. Коли ворони черговий раз підіймалися в небо, я розуміла, що зараз буде гучно. Тяжкий кисень в підвалі і купа людей, які шукали порятунок, навіть тварини не давали змоги відчути спокій ні на хвилину.

Рятувала мене лише музика і ігри в карти. Це були єдині розваги на той час, хоч і банальні, але вони допомагали розважатися і відволікати думки на секунду.

Через чотири дні ми повернулися додому. Біля нас горіло й палало все. Найбільший і єдиний торговий центр, який зберігав безліч спогадів тисяч і сотень людей із міста і поза його межами. Памʼятаю багато вибухів, автоматні черги, танк під вікном. Було настільки страшно, що я закривала вуха. Через деякий час звикла, почала рахувати постріли.

Дивно, правда? Кілька днів - і місто окуповане.

Окупація - річ жахлива. Вийти з будинку страшно. А якщо клята русня забере мене з собою і життя обірветься?

Наступні два місяці не памʼятаю. Чи то сильний стрес, чи то моя дитяча психіка не сприйняла перебіг подій, не знаю. Лиш тихо було. Але тремтіння від нічних звуків і усвідомлення того, хто знаходиться в міст, не давали спокою. Увечері, колись жвавий та курортний Херсон з ліхтарями, сміхом, безліччю машин та криків, заполонила цвинтарна тиша.

Десь до четвертої вечора людей ще можна було бачити на вилицях, адже треба продукти, вигуляти домашніх улюбленців, ходити на роботу, але потім місто вимирало. Помирав навіть вітер.

Розуміючи, що далі життя ставало складніше, ми прийняли рішення виїжджати. Вирватися з окупації живими складно. Проте іншого варіанту немає. На свій страх і ризик виїжджаємо, залишаючи попереднє життя лише спогадом і вміщуючи його у дві валізи.  Чи знала я, що покидаю дім в якому провела дванадцять років, назавжди? Ні, не знала. Сподівалася, що це лише кілька місяців - і восени повернуся додому.

Дорога була складною. Ми проїхали сорок російських блокпостів. Ці кляті виродки ще й мали совість бажати нам щасливої дороги і питати, чому ми їх боїмося?

Серйозно? Чому? Ви вкрали в нас життя. Мирне і спокійне. Я провела свій тринадцятий день народження в дорозі, тікаючи від вас і рятуючи своє життя!

Шлях виявився нелегким, але цього варто було очікувати. Ніч у машині - і ось вона, Україна. Наші військові, український стяг! У першу ж ніч вибухи за вибухами, повітряна тривога, яку чули лише раз. Наступного дня першим потягом - до Києва.

Нарешті можна відпочити і видихнути. Я розуміло, що все змінилось на сто вісімдесят градусів, як і в більшості українців. Нові люди, нова школа й нескінченні переживання й нескінченні страждання.

Проте я всюди знаходила свої плюси. Київ - місто моєї мрії, і я рада, що опинилася саме тут. Вважаю його своєю другою домівкою. Були, звісно, і моменти сильного розпачу. Нестача друзів, відсутність підтримки, влучання крилатої ракети в будинок, блекаути. Але з часом все стало на свої місяця.

Тепер я живу життям, яке колись здавалось неможливим, в якому знаходжу спокій та гармонію з найкращими у світі людьми. Навіть попри війну, я рада, що все склалося саме так. Віримо в перемогу, все буде Україна.