Гончарук Любов, 10 клас, Опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів с.Багринівці Літинської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладько Любов Семенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я хотіла б бути пташкою. Крилатою, безстрашною. Вільно здійматися до небес, щоб далі, далі за живе срібло  хмар, у незвідану височінь. Обіймати зорі своїми великими крилами, гойдатися на розкинутих багатоголосих струнах вітру, дивитися на рідний край, ошатні села та грайливі міста, кружляти веселим танком над світом...    

Та моє безхмарне дитинство покрилося темною пеленою. Налетіли чорною зграєю круки. Вибухи, ракети та тривоги, сльози, страх в очах.

Жахливе слово «війна» живе з нами вже майже 1000 днів і ночей. Воно хижими лапами  шматує  життя кожного українця, залишає кривавий слід на шляху, крижаним поглядом заглядає у вічі. А в них  – непокора, незламність.  

Тепер я б хотіла  бути пташкою-охоронцем. Підлетіти б до воїнів в окопі. Відважних наших,  що сильні духом, мужніх, вольових.

Обійняти їх, білим крилом погладити  втомлені обличчя, чорні кола під  очима,  чуби, промальовані сивиною,  зморшки, поорані важкими боями... Стрільці, мінометники, танкісти. Вони звичайні, але є в них щось особливе, щось таке, чого немає в інших, це — сміливість  та  гідність. 

Горджуся  нашими воїнами, їхнім патріотизмом, подвигами,  мужньою силою,  безмежною відданістю рідній землі.

Ти  вистоїш, ти будеш жити вічно, Україно, в  калиновому цвіті, у пишнобарвному розмаїтті чорнобривців, у соняшнику золотому, бо пробудилася народна незнищена сила, бо маєш незвичайних людей. 

Навколо біди ми об’єдналися в єдиний живий організм. Ми сильні. Ми зможемо. Ми такі!

Максим- юнак із нашого села, що танцює як Бенджамін Мільп’є. У лютому 2022 року, у 20 років, разом із курсантами військової академії обороняв Київ, займався евакуацією жителів передмістя. Береже як оберіг 20 гривень, що силоміць вклала в руку бабуся із   Гостомеля за врятоване життя. Зараз у  Харківській області командує ротою.  

Віктор, випускик  школи, воює у Донецькій області, Їхав додому у  відпустку (перша за весь період війни) та повернувся назад з пів дороги, коли дізнався про важкі бої побратимів.

Ярослав прислав мені світлину з  осколками, що вийняв хірург з його тіла. Знову на передовій.

Кожен із нас по-своєму намагається   дати відсіч грізній силі. Хтось донатить на байрактари та дрони. Інші плетуть сітки, збирають кришечки для виготовлення зброї. А ще хтось готує різноманітні смаколики для наших воїнів. 

Перемога настане. Яка ж це радість буде, премішана з полином жалю. В цей день я витягну із валізи памяті жмуток спогадів мого шляху війни:

Батько, обнімає мене в перший день жахіття. "Все буде добре. Мені теж треба іти в військомат. А як же ти?"

Сховище. Учні співають "Ой у лузі червона калина похилилася", серце починає битись в такт цим звукам...

Бачу дві сльози в очах учительки математики Надії Іванівни, бо від чоловіка кілька днів немає звістки...

Стою на колінах, зустрічаю наших воїнів- журавликів. Одразу дорослішаю...

Допомагаю  Мії  робити перші кроки біля могили батька, якого вона ніколи не бачила (я їй як ніхто співчуваю: мені було пів року, коли не стало мами)...

Гул ракети, глухі вибухи...

Все минеться. Витрем сльози. Жовто-блакитною пташкою здіймемося над засіяними полями, розквітлими садками та кришталево чистою водою. Обгорілі крила знову відростають.