Маринюк Гліб, 10 клас, Луцький ліцей № 27

Вчитель, що надихнув на написання — Валенко Лілія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ну от вже й осінь. Цьогоріч вона прийшла до нас дуже рано, принесла з собою холодні вересневі ранки, вогкі та неприємні... Накрапає… Уїдлива сиза мжичка часом переходить у густий туман,  що облягає безлюдні, мовчазні вулиці та сквери… Осіння печаль наповнює душу, ніби самотня кішка скручується клубком і вмощується біля самого серця… Сумно… А ще й війна… Якраз слушний час для роздумів…

Дивно, але

я чомусь ніколи не задумувався над глибоким змістом слів, які щовечора мені казала мама, цілуючи перед сном: «Спокійної ночі, синку». Ця фраза мені запам’яталася такою звичайною, буденною. Здавалося, що завжди так буде тихо, спокійно і затишно, як у теплих обіймах мами…

Але війна увірвалася в наше життя, принесла смерті та руйнування, сльози розпачу та біль утрат. Жорстока, безжальна, кривава… Душі українців стогнали, плакали, кричали, голосили, сподіваючись, що це неправда, що немає війни і це тільки страшний сон…

Згадався той зимовий ранок, який несподівано змінив життя і долі всіх українців. Одразу в пам’яті чітко виринає почуття шокуючого страху, розгубленості. У той день, напевно, уперше в житті на моє запитання про те, що буде далі, мої батьки не знали, як відповісти.

Згадалися затори на всіх виїздах з міста, численні черги на заправках, а ще я вперше побачив, як за містом автотрасою рушить колона нашої військової техніки. Невже це не сон?!

Перші дні мої рідні були налякані та мовчазні, постійно дивилися новини, але в якийсь момент ситуація змінилася. Уже ніхто не сидів на місці, усі були зайняті справами.

Ми з татом і дідусем шукали автомобільні шини і відвозили їх на блокпости; бабуся готувала вареники, голубці, печиво й передавала на фронт. Мама плела маскувальні сітки, допомагала робити консерви для військових, збирала одяг та необхідні речі для переселенців, щоб потім віддати волонтерам.

І хоч хороших новин із фронту поки не було, проте сама атмосфера була неймовірна, бо всі так натхненно згуртувалися та самовіддано намагалися хоча б щось зробити для нашої армії, і це дуже надихало, давало надію на Перемогу. Війна нас змінила: ми відчули, як ніколи раніше, наскільки сильно любимо свою Батьківщину!

Спільне горе згуртувало нас для міцного супротиву. А й справді, одну гілочку зламати легко, а коли їх багато, то це вже важко зробити. Так само і ми, нас багато і ми незламні, будемо стояти до Перемоги, по-іншому бути не може. Я дуже гордий за свій народ!

Я пишаюся тим, що я українець! І хоч мені всього 15 років, але я бачу та розумію, що ворог хоче знищити Україну, не дає їй іти СВОЄЮ дорогою. Жорстокість і підступність росіян у цій війні вражає до глибини серця. Ворог відчуває вседозволеність, знищує мій народ на очах усього світу! Але я щиро вірю, що він ніколи не переможе волелюбних українців, бо ми маємо власну історію, прекрасну культуру і традиції. Ми – миролюбний, чесний, працьовитий народ, тому будемо йти до останнього кроку в цій боротьбі, іншого шляху в нас нема. Я думаю, як би тяжко нам не було, ми обов’язково переможемо, тому що добро, як у казці, завжди перемагає зло.

Я щиро вірю, що війна скоро закінчиться, міста відбудуються, стануть кращими. Україну будуть знати й поважати в усьому світі. Шкода лише, що багато сімей не дочекаються додому своїх рідних, не зможуть повернутися у власні домівки. А ще ми будемо завжди пам’ятати героїв, згадувати їх у молитвах, дякувати їм за сьогодення.

Світла пам’ять та вічна шана всім тим, хто віддав життя, захищаючи Україну. Герої не вмирають!

Війна – це найстрашніше, що може вчинити людство… у свої 15 я це вже знаю точно…