Москальова Марія, 11-а клас, ліцей імені Б.Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Браїлова Олена Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це нескінченна болюча боротьба, уособлення непорозумінь, людського горя та розбитих мрій. Не раз рідна ненька Україна зустрічалась із нею, не раз страждала, не раз чинила спротив. 20 лютого 2014 року розпочалася сучасна російсько-українська війна, а 24 лютого 2022 року – повномасштабна.

Уже майже 1000 днів моя Батьківщина зазнає жорсткого, несправедливого терору з боку підступного ворога, що виставляє себе «братнім народом», породжуючи нову брехню та ненависть.

А далі слова марні: ними не передати глибину почуттів, що відчуває кожен із нас. Це складна суміш жалю, відчаю та страху, а на противагу їм – темна рішучість і тиха надія.  

Будучи малою дитиною, я ніколи не здогадувалась, що побачу війну на власні очі. Хто б міг подумати?  Не знала нічого про політичне становище рідної країни, а до 14 років жила у власній інформаційній бульбашці, де не було місця для подібних питань. Зараз, озираючись назад, мені трохи заздрісно тій безтурботній дитині. А з іншого боку – дивуюсь. Маючи батька військового, я вже тоді бачила, що війна робить із людьми. Проте не усвідомлювала.

У 2016 році  тато  повернувся з АТО, пройшло немало років, перш ніж йому вперше вдалося перебороти ті страшні почуття та події… 

Памʼятаю ранок 24 лютого мозаїкою уривків подій та емоцій. Стурбована мама говорить по телефону, сестра перевіряє новини, батько на лікуванні далеко від дому, я – обіймаю котика під перші постріли. Пізніше до нашого будинку приїхали родичі та друзі. Разом із ними ховались від вибухів: дім-підвал, підвал-дім, дім-підвал… А коли стало нестерпно, були вимушені виїхати за кордон. Спочатку до Литви, пізніше – до Чехії. Мама їхала не зупиняючи машини, беручи на свої плечі відповідальність за мене, сестру, бабусю та тітку. Через хворобу тато не міг вирушити з нами, тож лишився вдома наодинці. Він ніколи не падав духом! Регулярно розповідав про свій стан та ситуацію в місті. Я вдячна батькам за те, що вони знайшли сили стати міцною опорою для близьких людей.

Без їхньої підтримки та відваги мій світ, певно, рухнув би без надії на відновлення.   

Час, проведений за кордоном, злився в один довгий сон. Та, на щастя, не вічний. У травні 2022 року я повернулась додому. І хоча рідні запевняли, що тепер немає такої небезпеки, як раніше, мене не покидав страх. Він засів глибоко в душі тяжким тягарем, вибиваючи повітря з легень.

Приїхавши додому, я зрозуміла, що не була готова повертатись. Кожен найтихіший звук, кожна найслабша вібрація огортали голову панікою.

Мені було одночасно шкода й соромно за ці емоції. Думала, що страхом проявляю слабкість та неповагу до людей на фронті.. Але час та підтримка близьких – найкращі лікарі!  

Сьогодні, споглядаючи на події минулих років, моїх питань до війни не стало менше. Проте разом із усім українським народом я навчилась жити з цим. Навіть у скрутні часи слід памʼятати, що ми – люди, а життя ще триває. Я бажаю вірити, що одного дня справедливість запанує знову й Україна зацвіте щасливими фарбами життя. Життя, де кожен із нас спатиме спокійно, не хвилюючись про завтрашній день..!   Ось  як писала Ліна Костенко:   

«Вже почалось, мабуть, майбутнє.  

Оце, либонь, вже почалось…  

Не забувайте незабутнє,  

воно вже інеєм взялось!  

І не знецінюйте коштовне,  

не загубіться у юрбі.  

Не проміняйте неповторне  

на сто ерзаців у собі!»