Клименко Оксана, викладачка Глодоського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже тисяча днів війни. Важко в це повірити. Кожен з нас пам'ятає той час, коли все змінилося: страх, розгубленість, і нерозуміння того, як буде далі. Але через ці тисячу днів я розумію: війна стала не лише викликом, але й суворим життєвим уроком, що змінив мене як людину і як вчителя. Як вчитель, я ніколи не думала, що буду навчати школярів у таких умовах.

1000 днів війни…Звучить як простий відлік часу — це майже три роки. Але для мене, як для вчителя, цей час став днями боротьби, сміливості й постійних змін, які випробували мене як людину і професіонала. Ці дні змінили мене, моїх учнів і мою країну назавжди. Мій шлях в новій реальності був непростим. Як вчителька, я завжди вважала своїм завданням — навчати дітей, ділитися знаннями, допомагати їм зростати. Але, з початком війни, звичний ритм порушився. Ми опинилися в умовах, коли фізично бути в класі стало небезпечним, і перед нами постали нові виклики. Як продовжити навчання, коли навколо лунають вибухи? Як підтримати дітей, коли й самій страшно? Як стати тою людиною, на кого учні дивляться в пошуках надії?

Найперше, що я зрозуміла: не можна залишатися байдужою. Війна змусила мене взяти на себе більшу відповідальність. Мої учні, як ніколи раніше, потребували не лише знань, але й підтримки, емоційної стійкості, прикладу того, як не втрачати віру навіть у найтемніші часи.

Я стала для них не тільки вчителем, але й другом, порадником, людиною, яка допомагає подолати страх і невпевненість.

Найбільший виклик для мене був не в тому, щоб продовжувати навчати, а у тому, щоб залишатися для дітей опорою. У той час, коли все навколо руйнувалося — школи, домівки, цілі міста, — я відчувала відповідальність не тільки за знання, але й за психологічну підтримку. Це стало головною частиною мого шляху: навчити дітей вірити в себе, в майбутнє, попри страх і невідомість.

Дистанційне навчання стало нашою новою реальністю. Це був нелегкий шлях: технічні проблеми, нестабільний зв’язок, постійні перебої зі світлом і тривоги, що змушували нас ховатися у підвали посеред уроків. Але кожен проведений урок ставав перемогою. Через екрани ми підтримували зв'язок, хоч і через холодні монітори, але ми залишалися разом. Я бачила обличчя своїх учнів — налякані, але сповнені надії. Вони продовжували вчитися, ставили запитання і, навіть, сміялися. У той момент я усвідомила, що наша сила — у спільноті. Я спостерігала, як учні тримаються, як намагаються добре вчитися, попри всі труднощі. Їхня сміливість стала для мене джерелом натхнення.

Мої уроки змінилися. Вони стали більшим, ніж просто передачею знань.

Ми говорили про важливість єдності, підтримки одне одного, про те, як важливо залишатися людьми в умовах, коли світ навколо став таким жорстоким.

Ми вчилися разом бути сильними. І саме це тепер стало важливим елементом моєї роботи — навчати не тільки азів наук, але й того, як бути стійким, добрим, не здаватися перед труднощами.

Ці 1000 днів стали для мене дорогою змін. Я навчилася бути гнучкою і витривалою, знайшла нові способи будувати діалог з дітьми та їхніми родинами. Своїм прикладом я хочу показати, що навіть у найтемніші часи знання і освіта — це наші інструменти для боротьби з невідомістю і страхом.

Через 1000 днів я озираюся назад і розумію, що цей шлях сформував не лише мене, але й покоління учнів, які зростають під чорним крилом війни. Вони вже не ті діти, яких я навчала до 2022 року. Вони дорослішають швидше, ніж ми можемо собі уявити. Їхні погляди стають серйознішими, але в їхніх очах все одно залишається дитяча допитливість до знань і жага до життя.

Ці 1000 днів показали мені, що моя місія як вчителя — не лише дати знання, а й підтримувати душі тих, хто майбутнє цієї країни. Щодня я бачу, як мої учні стають сильнішими, і це дає мені сили йти далі.

І зараз, на тисячний день війни, я знаю, що моя місія не закінчена. Що є ще багато тих, хто потребує знань, підтримки і впевненості. Мій шлях як учителя став складнішим, але й значущішим. Бо коли ти допомагаєш дітям вчитися жити в умовах війни, ти допомагаєш їм будувати майбутнє — наше спільне мирне майбутнє.

Я вірю, що ми обов’язково дочекаємося того світлого дня, коли ця війна закінчиться. І тоді ми згадаємо цей шлях не лише як час випробувань, але й як час зростання і перемог — внутрішніх, духовних і освітніх.