Харук Євген, 9 клас, ліцей №234 1-3 ступенів з поглибленим вивченням економіки і права

Вчитель, що надихнув на написання — Лашко Лариса Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – день, коли життя всієї країни змінилося назавжди. Близько п'ятої години ранку були нанесені перші ракетні удари по території України, після яких російська армія, без оголошення війни, входить на територію України – так починається повномасштабне вторгнення.

Але давайте згадаємо останній день перед війною. Особисто у мене він пройшов майже як звичайний день, єдине, що відрізняло його – це розмови з друзями про можливий початок війни, в який не хотілось вірити нікому з нас. Спокійний день і… остання спокійна ніч. А прокинувся я вже в країні, охопленій війною. День пройшов ніби повз мене – новини, розмови, розпач. Ніч – тривожна й безсонна. Потім рішення піти в укриття, в якому ми провели 5 днів. Дорослі, діти, тварини…У сховищі було сиро і холодно, через що ми всі застудилися. Було прийнято рішення виходити. На щастя, нас запросив друг тата до селища поблизу Білої Церкви, за 15 хвилин вирішили – їдемо.

Було дуже незвично бачити Київ таким пустим, а на кожному повороті зупинятися перед блокпостом.

Один з найстрашніших моментів стався саме на блокпості – ми їхали двома автівками. Наше авто успішно пройшов перевірку, а за нами на блокпост під’їжджали мамині батьки. Дідусь в силу свого віку переплутав вимикачі, замість вимкнути світло – увімкнув дальнє. Йому назустріч вибіг постовий з автоматом, який він наставив на авто. Мама, на ходу вийшовши з машини, почала кричати, що це батьки! Солдат опустив зброю і ми поїхали. Далі нас зустрів друг тата у військовій амуніції, він був добровольцем ТРО, і провів нас до будинку. Ми були виснажені і одразу лягли спати. Вперше за тиждень я нормально заснув.

Далі місяць пройшов як уві сні. Але головне, що поряд з рідними. Проте тато наполягав, щоб ми з мамою їхали закордон. Мама плакала і відмовлялася. Та коли поряд з нами атакували вежу мобільного зв’язку – погодилась. Бабуся з дідусем лишилися з татом, який активно займався логістикою гуманітарних перевезень. Я дуже не хотів їхати та вибору у мене не було.

Сідали ми на потяг під звуки сирен, не маючи навіть змоги нормально попрощатися.

5 країн, безсонні ночі і врешті-решт ми опинилися в Італії. Там нас дуже тепло прийняли й підтримали. Але я мріяв повернутися додому. І коли мама сказала, що ми повертаємося – просто сяяв від щастя. Дорога додому була не менш важкою, але то вже були дрібниці.

Літо пройшло відносно спокійно, хоч і довелося звикати до нового життя в Україні. Великим полегшенням було піти до школи, я завжди любив туди ходити. Звісно було сумно не бачити деяких своїх друзів, але я продовжував з ним спілкуватися. Уроки в бомбосховищі, відключення світла, навчання під ліхтарик. Перший рік війни був дуже складним як морально, так і фізично. Звісно інші роки не легші, але я почав звикати.

Були моменти, коли мені було важко висловлювати свої почуття. І тоді я вирішив їх записати. Так у мене почали народжуватися різні казки. А потім я взяв гітару і слова з’явилися самі собою:

Сонце сідало десь там на Сході,

А нові цифри до нас все надходять.

Мінус – рашисти, плюс – території:

Так починається нова історія!

Хлопці сміливі – нащадки Русі

Стали до бою у повній красі.

Арта стрекоче, орки в напрузі,

А хлопці сміються й співають «У лузі…»

В темряві Київ, світло за графіком.

Та нас цікавить лише географія:

Свічку запалимо, чаю наллємо,

За Крим український ми тост підіймемо.

Усе ми повернем, усе відбудуєм,

Усіх обігрієм ми і нагодуєм.

Боронять країну сміливі герої.

Усім українцям – щасливої долі.

Мене змінила не тисяча днів – мене змінив один, один найголовніший, який змусив мене змінюватися впродовж всього цього часу. Війна змінила не тільки мене, а й світ навколо мене, щось вона принесла, щось забрала. Але я є – я живу, дихаю, творю і вірю в нашу Перемогу!