Меденко Катерина, 11 клас, Зеленопідський опорний заклад загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Жукова Ганна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулася о шостій ранку через тривогу на душі. Пішовши на кухню, побачила, що батьки сидять стурбовані. Коли я запитала, що сталося, вони сказали, що все добре, і пішла далі спати. О восьмій годині нас розбудила мама й повідомила, що до школи ми не йдемо, оскільки відбуваються військові "навчання", але треба зібрати речі на перший час і підготувати підвал. Батьки заспокоювали нас, як могли, але в той момент зайшла в соціальні мережі й одразу зрозуміла, що це не навчання, а справжня війна. У перші години «спецоперації» російських військових ми вже були під окупацією.

Перша ніч була дуже важкою: разом із нами в підвалі спали наші знайомі, оскільки в них не було свого.

Спали по черзі, бо говорили, що в село можуть увійти буряти, які вбивають людей прямо в підвалах.

Більше тижня ми ночували в підвалі, оскільки всі дуже боялися спати в хаті. Пізніше ми трішки звикли до війни й почали спати в будинку, але все одно спали разом у гостьовій кімнаті. Завжди напоготові були складені ковдри та подушки, які ми брали разом із собою в підвал. Коли батьки виходили на вулицю, ми одразу розуміли, що десь вибухи, бігли на вулицю до них, хапаючи ковдри й подушки, спускалися в підвал. Так минули перші три місяці окупації, підвальне приміщення стало нашим других домом.

Навесні неподалік нашого села відбувся бій, під час якого український винищувач розбив колону російської техніки. За ним летіли два російських винищувачі, які намагалися знищити його. Їм це вдалося, і наш український пілот майже встиг катапультуватися, але все одно загинув. Цей український льотчик був із Чернігова, йому було 23 роки. Його поховали недалеко від нашого села.

Улітку ми вперше почули незнайомий для нас звук, адже до того часу вже вміли розрізняти звук "Градів", ракет тощо. Піднявши голову до неба, ми побачили винищувачі. У той момент ми всі попадали на землю, прикривши голову руками. Із того дня винищувачі літали кілька разів на день.

26 серпня 2022 року до нашого села заїхали російські солдати. Вони обшукували будинки, шукали зброю та людей, які були в антитерористичній операції. У той час батьки з молодшими братами та сестрами були на вулиці, а ми, старші, сиділи в будинку.

Коли я вийшла з кімнати, щоб піти на кухню попити води, на веранді побачила російського солдата, який рився в шафі, шукаючи щось незрозуміле.

Мамі не дозволяли ввійти в будинок, дозволили зробити це тільки тоді, коли вона віддала телефон на, так звану, "перевірку".

Уже наступного дня ми виїхали на підконтрольну територію. Це було важко для всіх, адже наш будинок тепер за сотні кілометрів від нас, і не зрозуміло, коли ми зможемо повернутися до своїх теплих і затишних стін, які знають багато наших секретів. Щодня наш ранок і вечір починаються та закінчуються дзвінком бабусі й дідусеві, адже почути їхній голос — це найкраще, що може бути в цей важкий час.

Зараз я хочу лише одного: щоб війна скоріше закінчилася, а наша дружня родина змогла повернутися додому, обійняти бабусю, дідуся та всіх інших рідних, які залишилися там.

Сподіваюся, що зовсім скоро повернемося додому, і наш дім більше ніколи не буде для нас небезпечним місцем.